Танок з драконами - Джордж Мартін
— Про слонів. Проте у череві великого думбаса неважко сховати і молодого дракона. Даянерис найвразливіша на морі. На її місці я б ховав свої наміри якомога довше, щоб застукати Король-Берег зненацька.
— Гадаєте, з ними буде і Квентин?
— Можливо. Або ні. З того, де вони висадяться, ми напевне знатимемо, яку вони мають мету, і чи та мета — Вестерос. Квентин привезе Даянерис до гирла Зеленокрівці, якщо зможе. Але говорити про це наразі безглуздо. Поцілуй мене. З першим світлом ми вирушаємо до Водограйних Садів.
«Дайте боги вирушити хоч опівдні» — подумав Гота.
Згодом, коли Аріана пішла, він поклав сокиру і підняв князя Дорана на постіль.
— Доки Гора не розтрощив моєму братові голову, жоден дорнієць не загинув у їхній Війні П’яти Королів, — стиха пробурмотів великий князь, поки Гота накидав його ковдрою. — Скажіть, сотнику, чи варто мені цього соромитися, а чи пишатися?
— Не мені судити, великий князю.
«Служи. Корися. Борони. Прості обітниці для простих людей.» Нічого іншого він не знав і не хотів знати.
Джон
Вала чекала за брамою в досвітньому холоді, загорнута в таку велетенську ведмежу шкуру, що пасувала б і Семові. Коло неї стояв бахмутик, засідланий і у поводі — кошлатий, сіренький, з одним більмовим оком. Мулій та Скорботний Ед — її чудернацька варта — стояли поруч. Подих курився і крижанів у холодному темному повітрі.
— Ви дали їй сліпого коня?! — перепитав Джон недовірливо.
— Хіба на одне око, мосьпане, — відповів Мулій. — А так він нівроку здоровий.
Братчик попестив коника по шиї.
— Кінь, може, й напівсліпий, але я ні, — зауважила Вала. — Я знаю, куди їхати.
— Панно, ви можете цього не робити. Адже небезпека…
— Я дам їй ради, Снігу-воєводо. Я не південна панянка, а жінка вільного народу. Я знаю пущу краще за ваших чорнокрилих розвідників. Для мене вона не страхолюдна.
«Мушу сподіватися.» Джон мав надію, що Вала досягне успіху там, де зазнав поразки Чорний Джак Булвер із загоном. Вільний нарід її не скривдить, сподівався він… але обидва знали надто добре, що в лісах на неї можуть чатувати не самі лише дичаки.
— Ви маєте вдосталь харчів?
— Сухарів, твердого сиру, вівсяних коржів, солоної тріски, солоної яловичини, солоної баранини… і міх солодкого вина — змивати оту вашу сіль з рота. Голодною смертю не помру.
— Тоді вам час рушати.
— Маєте моє слово, Снігу-воєводо — я повернуся або з Тормундом, або без нього. — Вала зиркнула на небо. Місяць висів уполовині. — Видивляйтеся мене на перший день повного місяця.
— Видивлятимуся.
«Не зрадь моїх сподівань, — подумав він, — бо Станіс зніме мені голову.»
— Чи маю я ваше слово, що ви триматимете нашу принцесу коло себе? — спитав король. І Джон дав слово.
«Але ж Вала — не принцеса. Я йому півсотні разів казав.» Втім, то була слабенька і порожня відмовка, жалюгідна соломинка, якою він намагався скріпити порушену обіцянку. Батько ніколи б такого не схвалив. «Я — меч на варті царини людей, — нагадав собі Джон, — і зрештою, це важить більше, ніж честь однієї людини.»
Дорога під Стіною була темна і холодна, мов черево крижаного дракона, і звивиста, наче змія. Скорботний Ед провів їх наскрізь зі смолоскипом у руці. Мулій ніс ключі від трьох брам, де прохід зачиняли ґрати чорного заліза у людську руку завтовшки. Списники при кожній брамі прикладали кісточки пальців до лоба перед Джоном Сніговієм, але на Валу та її коника відверто вирячували очі.
Коли вони вигулькнули з-під Стіни за товстими дверми зі свіжозрубаного зеленого дерева, дичацька принцеса спинилася на мить пороздивлятися вкрите снігом поле, де король Станіс переміг у битві. Далі за ним чекала страхолюдна пуща, темна і мовчазна. Світло півмісяця обернуло мед волосся Вали на бліде срібло, а щоки забарвило білим, наче сніг. Дівчина глибоко вдихнула.
— Яке солодке повітря.
— Мені язика заціпило, не доберу. Крім холоду, нічого не чую.
— Холоду? — легенько розсміялася Вала. — Хіба це холод? Там, де холодно — там дихати боляче. Коли приходять Інші…
Думка була бентежна. Шестеро з висланих Джоном розвідників досі не повернулися. «Мабуть, рано ще. Вони повернуться.» Та якась його частина наполягала: «Вони мертві, усі до одного. Ти вислав їх на смерть, а тепер відсилаєш Валу.»
— Перекажіть Тормундові, що я казав.
— Може, він не послухає ваших слів, та авжеж вислухає. — Вала легенько поцілувала його в щоку. — Дякую вам, Снігу-воєводо. За напівсліпого коня, за солону тріску, за вільне повітря. За надію.
Подихи їхні змішалися білою хмаркою. Джон Сніговій відступив назад і мовив:
— Єдина дяка, якої я прагну, це…
— …Тормунд Велетнебій. Авжеж. — Вала накинулася каптуром свого ведмежого кожуха. Бура шкура була добряче присолена сивиною. — Та перш ніж піду, хочу спитати. Це ви вбили Ярла, пане воєводо?
— Ярла вбила Стіна.
— Так мені казали. Та я хотіла впевнитися.
— Маєте моє слово: я його не вбивав.
«Хоча й міг би, якби справа обернулася інакше.»
— Ну тоді прощавайте, — мовила вона майже грайливо.
Та Джонові Сніговію було не до загравань. «Надто холодно і темно зараз гратися. І година вже пізня.»
— Лише до побачення. Ви повернетеся. Хоча б заради хлопчика.
— Сина Крастера? — здвигнула плечима Вала. — Він мені не рідня.
— Я чув, як ви йому співали.
— Я співала собі. Хіба я винна, що він теж слухав? — Легка посмішка майнула на її вустах. — Ще й так сміявся. Ну гаразд, гаразд. Він дуже мила маленька потворка.
— Потворка?
— Таке тепер його молочне ім’я. Мушу ж якось його звати. Подбайте, щоб він жив у теплі та безпеці. Заради його матері. І мене теж. І червону жінку до нього не підпускайте. Вона знає, хто він. Вона бачить у вогнях.
«Ар’я» — подумав Джон, шалено сподіваючись.
— Що бачить? Попіл та вугілля?
— Королів та драконів.
«Знову ті дракони.» На якусь мить Джон теж майже побачив їх — зміїсті обриси проти ночі, темні крила на тлі моря вогню.
— Якби вона знала, то забрала б малого від нас. Даллиного малого, не вашу потворку. Одне слово у вухо короля — і кінець усьому.
«І мені теж.» Станіс вважав би, що його зрадили.
