Танок з драконами - Джордж Мартін
— Бо так їй було зручно. Вогонь — примхлива річ. Ніхто не знає, куди поверне полум’я. — Вала поставила ногу в стрім’я, перекинула іншу через кінську спину і глянула донизу з сідла. — Пам’ятаєте, що казала моя сестра?
— Так.
«Меч без руків’я. Немає безпечного способу його втримати.» Але Мелісандра теж має рацію — навіть меч без руків’я кращий за порожню руку, коли навколо тебе вороги.
— Добре. — Вала розвернула бахмутика на північ. — Отже, першої ночі повного місяця.
Джон дивився, як вона їде геть, і питав себе, чи колись побачить знову. «Я не південна панянка, — знову почув він її слова, — а жінка вільного народу.»
— Отаке скаже, — бурмотів Скорботний Ед, поки Вала зникала за купою смерек. — Та ж повітря вже і є таке холодне, що дихати боляче. Я б зовсім не дихав, але тоді робиться ще гірше.
Він потер долоні одна об одну.
— Нічого доброго з цього не вийде.
— Ти так кажеш про все на світі.
— Авжеж, пане воєводо. І зазвичай виходить на моє.
Мулій прокашлявся.
— М’сьпане? Дичацька принцеса, ви її пустили… братія ще, диви, скаже…
— …що я сам наполовину дичак, перевертень, і прагну продати царину людей наскочникам, велетням та людожерам.
Джон не мусив витріщатися у вогонь, щоб знати, що про нього кажуть. Але чи не найгірше було те, що теревені містили крихту правди.
— Слова — то вітер. А вітру на Стіні завжди забагато. Ходімо.
Коли Джон повернувся до своїх покоїв позаду зброярні, ще стояла темрява. Він помітив, що Привид не повернувся. «Полює.» Останнім часом великий білий лютововк частіше бігав пустками, ніж тинявся замком. А бігати у пошуках здобичі доводилося все далі й далі — в околицях замку Чорного, між Вартою та дичаками у Кротовині, на пагорбах та пониззях була дощенту вибрана уся дичина, яка там водилася; та й раніше водилося, правду кажучи, небагато. «Зима насувається, — спало на думку Джонові. — Ще й швидко, занадто швидко.» Він спитав себе, чи багато людей з братства знову побачить весну.
Скорботний Ед учинив наскок на кухню і скоро повернувся з кухлем темного пива та накритою таріллю. Під накривкою Джон знайшов яєшню з трьох качиних яєць, засмажених на шкварках, дві ковбаси, шмат кров’янки та окраєць ще теплого хліба з печі. Він з’їв хліб і половину яєшні; хотів з’їсти і шкварки, але крук устиг першим.
— Злодій, — мовив Джон, поки птах всідався на одвірку, щоб зжерти здобич.
— Зро-одій, — погодився крук.
Джон спробував ковбасу і негайно змив її смак з рота пивом; тієї ж миті повернувся Ед і доповів, що ззовні чекає Бовен Марш.
— А з ним ще Отел і септон Келадор.
«Швидкі.» Джонові стало цікаво, хто це має задовгого язика. І чи один він такий.
— Ну то хай заходять.
— Авжеж, мосьпане. А ви, як вони зайдуть, пильнуйте ковбасу — щось у них пики голодні.
Та перше, що помітив Джон у прибульцях, був не голод, а тягар — у кожного свій. Септон Келадор виглядав пригніченим, запамороченим; напевне, палкий дракон усередині нього почувався спраглішим, ніж зазвичай. Перший будівничий Отел Ярвик неначе проковтнув щось таке, чого не міг перетравити. Бовен Марш був відверто розгніваний; Джон бачив це по очах, по стиснених вустах, по барві на круглих щоках, яку нагнав не холод.
— Прошу сідати, — мовив Джон. — Чи не бажаєте чимось пригоститися?
— Ми поснідали у трапезній, — відмовився Марш.
— То сором, а не сніданок, — буркнув Ярвик, сідаючи на стілець. — Я, з вашої ласки, охоче з’їв би ще.
— Чи не можна вина? — винувато понурив очі септон Келадор.
— Зер-рна! — заверещав крук з-над одвірку. — Зерна, зерна!
— Вина септонові, таріль нашому першому будівничому, — мовив Джон до Скорботного Еда. — Птахові — нічого.
І обернувся до гостей.
— Ви тут у справі Вали.
— І в інших справах теж, — додав Бовен Марш. — Братчики непокояться, пане воєводо.
«Хто, цікаво, поставив тебе говорити за них?»
— Я теж маю про що непокоїтися. Отеле, як просуваються роботи у Ніч-Кромі? Я отримав листа від пана Акселя Флорента, що величає себе Правицею Королеви. Він пише, що королева Селиса незадоволена своїм помешканням у Східній-Варті-біля-Моря і бажає негайно перебратися до нового стольця свого чоловіка. Чи це можливо?
Ярвик знизав плечима.
— Кам’янець ми майже відновили, на кухні перешили дах. Їм знадобляться дрова, харчі, начиння всяке… та якось викрутяться. У Східній Варті воно, певно, зараз краще, та вже що є, те є. Хіба від кораблів далеченько, якщо її милість раптом схочуть від нас поїхати… а жити так-сяк можна, хоча на справжній замок буде схоже хіба за кілька років. Якби мати більше будівничих…
— Можу дати вам велетня.
Почувши, Отел здригнувся.
— Оту почвару з двору?
— Його звати Вун Вег Вун Дар Вун. Так мені Шкірян сказав. Так-так, довгенько, язика зламаєш. Але Шкірян зве його Вун-Вун і каже, що велетень озивається.
Вун-Вун був вельми відмінний від велетнів з казок Старої Мамки — свавільних диких істот, що домішували собі в куліш цебра крові та жерли биків цілими, зі шкурою, рогами і копитами. Цей велетень взагалі не їв м’яса, хоча коли йому подавали добрячий кошик городини, перетворювався на ненажерливе страхіття і бадьоро трощив великими міцними зубами цибулю, ріпу, навіть тверду сиру брукву.
— Він охоче береться до праці, хоча пояснити, що від нього хочуть, не завжди буває легко. Він у свій спосіб розмовляє прадавньою мовою, хоча не тямить ані слова посполитою. Зате силу має неймовірну і ніколи не втомлюється. Працюватиме за тузінь здорових чоловіків.
— Я… пане воєводо, та ж братія ніколи… велетні — вони їдять людську плоть… ні, пане воєводо, дякую, мені бракує рук наглядати за такою істотою, бо ж він…
Джон Сніговій анітрохи не здивувався.
— Воля ваша. Залишмо велетня тут.
Правду кажучи, він і не мав охоти відпускати від себе Вун-Вуна. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — так сказала б Ігритта. Але Джон розмовляв з велетнем щоразу, коли міг — через Шкіряна чи когось із вільного народу, приведеного з гаю оберіг-дерев — і щоразу дізнавався щось нове про його плем’я та їхню історію. І шкодував лише про те, що не
