Пограймося в отруту! - Рей Бредбері

— Моя люба місіс Шелмунд, — сказав він, притягнувши до себе стілець і дивлячись на неї крізь лупу. — Чи розумієте ви, моя люба, що у вас закупорення сальних залоз? За життя ви виглядали наче воскова лялька. Захворювання пор, жир і вугрі. Жирна їжа, місіс Шелмунд, — ось у чому була ваша проблема. Занадто багато кукурудзяних пластівців, бісквітних тортів і кремових цукерок. Ви завжди пишалися своїм розумом, місіс Шелмунд, і вважали мене нікчемною порошинкою під великим пальцем своєї ноги, а то й узагалі ніщотою. І водночас ви купали ваш дивовижний і безцінний розум у парфе,[9] шипучках, лаймаді[10] і газованих напоях; ви з такою погордою ставилися до мене, місіс Шелмунд, і ось тепер дочекалися…

Він узявся до операції: зробивши надріз по колу, підняв черепне склепіння і витягнув мозок. Потім із приготовленої заздалегідь цукерниці наповнив порожній череп збитими вершками та льодяниками у вигляді стрічок, зірочок і ромбиків рожевого, білого і зеленого кольорів, а зверху старанно вивів рожевим кольором вигадливий напис: «СОЛОДКІ СНИ», поставив черепне склепіння на місце, зашив усе і замаскував сліди гримом і пудрою.

— Ось так! — сказав він, закінчивши.

Він підійшов до наступного стола.

— Доброго дня, містере Рен. Доброго дня. І як сьогодні почувається проповідник расової ворожнечі, містере Рен? Чистий, білий, випраний містер Рен. Чистенький, наче сніг, біленький, наче лляне полотно — от які ви, містере Рен. Людина, котра ненавидить євреїв і негрів. Меншини, містере Рен, меншини… — Він стягнув простирадло. Містер Рен дивився вгору скляними холодними очима. — Містере Рен, погляньте на представника меншини. На мене. Із меншини нижчих осіб, чиє мовлення тихіше від шепоту, котрі бояться зайвий раз сказати щось уголос, тих переляканих маленьких нікчем, оту мишву. Знаєте, що я зроблю з вами, містере Рен? Спершу давайте вицідимо з вас усю кров, нетерпимий друже. — Кров було спущено. — А тепер ін’єкція, скажімо так, бальзамуючої рідини.

По судинах містера Рена, котрий лежав чистенький, наче сніг, і біленький, наче лляне полотно, потекла рідина.

Містер Бенедікт сміявся.

Містер Рен почорнів, ставши чорним, як бруд, чорним, як ніч.

Бальзамуючою рідиною було… чорнило.

— І привіт тобі, Едмунде Борт!

Яке ж гарне тіло було у Борта! Сильне, м’язисте, кість широка, груди наче валун. Коли він проходив мимо, жінки німіли, а чоловіки лише заздрісно витріщалися, сподіваючись, що якоїсь ночі вони зможуть позичити це тіло, поїхати в ньому додому і потішити дружину. Проте тіло Борта завжди належало лише йому, і він використовував його для таких розваг, завдяки яким постійно слугував темою для розмов поміж міських гріхолюбів.

— І ось ти тут, — сказав містер Бенедікт, задоволено роздивляючись красиве тіло.

На мить він занурився у спогади про минуле свого власного тіла.

Якось він ледь не задушився одним із тих механізмів, що його прибивають до одвірка, відтак затискають тримач під щелепою і тягнуть себе вгору, сподіваючись додати хоч би дюйм до свого сміховинно куцого кістяка. Аби подолати свою мертвотну блідість, він годинами засмагав на сонці, проте лише обпікався, і коли струп’я злазило, то залишалася тільки волога рожева, болісно чутлива плівка. А що він міг зробити зі своїми осклілими крихітними, близько настромленими очками, хоча з них і визирав розум, чи з маленьким і кривим ротом?! Можна перефарбувати будинки, спалити сміття, переїхати з нетрів, застрелити свою матір, купити новий одяг, придбати машину, заробити грошей, замінити усі ці зовнішні навколишні чинники на щось нове. Та що робити розуму, ув’язненому, наче сир у горлі миші. Його зовнішність була його зрадником: шкіра, тіло, колір обличчя, голос не дали йому жодного шансу потрапити у той великий яскравий світ, де чоловіки можуть поторгати за підборіддя дам, і цілувати їх у губи, і тиснути руки друзям, і пригощати один одного запашними сигарами.

Міркуючи так, містер Бенедікт стояв над величним тілом Едмунда Борта.

Він відрізав Бортову голову, прилаштував її у труні на невеличку атласну подушечку обличчям догори, тоді поклав у труну сто дев’яносто фунтів цегли і засунув кілька подушок всередину чорного піджака та білої сорочки з краваткою, щоби надати цьому схожості із тілом, і накрив його, аж до підборіддя, блакитним оксамитовим покрівцем. Це була вишукана омана.

Саме ж тіло він помістив у холодильну камеру.

— Коли я помру, то залишу особливі вказівки, містере Борт, аби мою голову відрізали і поховали прикріпленою до вашого тіла. До того часу я знайду помічника, який за гроші згодиться на такий халамидницький вчинок. Якщо у когось немає тіла, яке б вартувало любові за життя, то він принаймні може отримати його після смерті. Дякую вам.

Він закрив віко над Едмундом Бортом.

Оскільки у місті все популярнішим ставав звичай ховати людей у закритих трунах, з яких під час служби вік не знімали, то містер Бенедікт мав щонайширші повноваження для вчинення репресій над своїми безталанними гостями. Деяких він закривав у їхніх трунах догори ногами, декотрих обличчям униз, чи навіть у непристойних позах. Абсолютно небачених веселощів він зазнав, коли ховали компанію старих дів, яких приплющило у машині, коли вони їхали на пообіднє чаювання. Вони були знаними пліткарками, які, нахилившись одна до одної головами, завжди комусь перемивали кісточки. Про що не могли навіть здогадуватися учасники поховальної процесії (всі три віка трун були закриті), то це те, що ця трійця навіть після смерті зосталася нерозлучною, позаяк усі три були впхані в одну труну, тісно притиснувшись головами, з тепер уже вічною, холодною, завмерлою пліткою на губах. Інші дві труни були наповнені галькою, мушлями і жмутами бавовняної тканини. Відспівування було прегарним. Усі плакали.

— І смерть розлучила цих трьох нерозлучниць.

Люди ридали.

— Авжеж, — підтвердив містер Бенедікт, змушений ховати обличчя у це горе.

Не позбавлений почуття справедливості, містер Бенедікт поховав одного багатія голим-голісіньким. А бідняка натомість зодягнув у парчеві шати із п’ятидоларовими монетами замість ґудзиків і двадцятидоларовими — на повіках. Якогось юриста він не поховав узагалі, замість того спаливши його у сміттєспалювачі, а в труну запхавши мертвого тхора, який було потрапив у лісі якоїсь неділі в капкан.

Стара діва, похована якогось пообіддя, стала жертвою жахливого плану. Під шовковою підстилкою були поховані частини тіла якогось старого. Діва лежала там, терплячи наругу: холодні руки й інші холодні органи потай силували її до любові. Обличчя покійниці виглядало трохи приголомшеним.

Ось так містер Бенедікт тієї післяполудневої пори пересувався по трупарці від тіла до тіла, звертаючись до всіх накритих простирадлами тіл,