Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

Я вирушила на пошуки нових янголів, які охоронятимуть мене тепер, коли я стала дорослою.

Щодо грошей, то мені тоді потрібно було так мало, що, відчинивши сейф, я взяла рівно стільки, скільки вмістилося у моєму рюкзачку. Маленький рюкзачок з прозорими стінками, маленька дівчинка з іграшковими грошима. Хто скривдить мене?

Туп, туп, туп.

— А чому ти сама?

Туп, туп, туп.

— А де твоя мама?

— Я хочу навчатися у вас.

— Ти? — перепитав директор школи. — Ну, що ж…

— Я маю щось принести?

— Табель, довідку і… I адресу, де ти живеш.

Я пішла до поліклініки, де мені написали: «Здорова».

Я купила комп’ютер і надрукувала табель. Як чемна дівчинка, я могла навчатися тільки на «п’ять».

І сумна жінка, вона збирала ганчір’я біля смітника:

— Це ж сотня!

— У мене є ще.

— І це я можу взяти?

— А ви будете моєю мамою?

— Ще б пак, — сказала вона.

Одна кімната — одна канапа. Вона лягла на підлогу.

— Ви виховуєте її самі?

— На жаль.

Я купила квартиру, я купила нову канапу, а коли вп’яте почула: «Ви виховуєте її самі», я купила нам татуся.

— А що я маю робити? — спитав він.

— Любити мене.

— Як?

— Як дочку.

— Татусю, а що ти мені принесеш?

— Я? Ну, не знаю. А що ти хочеш?

— Собаку.

— Авжеж, — казала мама. — Якщо дівчинці потрібне цуценя…

Вони будили мене зранку лагідними словами, вони купали мене, вони старанно відпрацьовували свою зарплатню, ми були зразковою родиною — тихий татусь, дочка й мати, що любила їх обох…

Потім повернулася до Вітчима:

— Знаєш, хто знову ходить до нашого дому?

— Мсьє И-И.

— Так, — обіймаючи усміхнену Мачуху за стан. — Він знову навчатиме тебе.

Я відвідувала своїх батьків, і ми проводили вихідні вкупці.

Я милувалася хазяйновитим Татусем, я милувалася тим, як Мама готує їжу. Ми сідали разом до одного столу.

Але коли мені виповнилося п’ятнадцять, я сказала:

— Я нікому не потрібна, — і додала, — мені теж ніхто не потрібен.

Я знайшла нових янголів і розпочала нове життя. За цей час рахунок вітчима перетворився в «нуль, крапка, нуль-нуль», а татуся і маму я не бачила майже рік.

Кепсько. Я знала, що вчинила, як погана дівчинка, але тепер їхала до них і хотіла, щоб вони зраділи мені.

Чи можна сплутати гамівну сорочку з плащем? Чи можна сплутати ковдру, накинуту на плечі, зі шкіряною курткою?

— Татусю, — сказала я. — там біля будинку таксист. Ти зміг би заплатити йому?

— …

— У тебе немає грошей?

— Гроші є, — сказав куплений мною татусь. — Гроші в мене є…

— У тебе поганий вигляд, — сказала куплена мною мама.

— Вітчим хвилюється за тебе…

І я зрозуміла:

— Ви не залишите мене в себе?

— Ми боїмося, — сказали вони.

— Розумію.

— Він дуже просив, щоб ти зателефонувала йому.

Татусь дав мені пальто,