Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
Сумніви Вершника розвіяла Сапфіра. «Не бери його, — сказав дракон. — Якщо ти береш меч у битву, якщо наші життя залежать від нього, тоді меч має бути бездоганним. Тільки таким і ніяким іншим… А крім того, мені не дуже подобаються ті умови, на яких лорд Фіолр віддає тобі зброю».
Урешті-решт Ерагон поклав Тамерлейн назад на підставку й вибачився перед лордом Фіолром. Вершник сказав, що, на жаль, він не може прийняти цей меч. Вузьколиций ельф не надто засмутився, навпаки, Ерагонові здалось, що в гострих очах лорда Фіолра промайнув спалах задоволення.
Із залів родини Валтхарос Ерагон і Сапфіра попрямували під темним склепінням лісу до тунелю з кизилу, який привів їх до відкритого дворика в центрі обійстя Рунон. Ще коли вони йшли тунелем, Ерагон почув звук ударів молотка, а невдовзі побачив і саму Рунон, яка сиділа на лавці біля відкритої кузні. Жінка-ельф майструвала щось із чималого шматка лискучої сталі. Що саме, Ерагон не міг здогадатися, бо той шматок іще нічого не нагадував.
— А-а, Убивця Тіні… Ти все ще живий, — сказала Рунон замість вітання, не відриваючи очей від роботи. Її голос був скрипучий, мов побиті жорна. — Оромис говорив мені, що ти втратив Зарок.
Ерагон скривився й мовчки кивнув, незважаючи на те, що ельфійка так-таки й не дивилась на нього. Зрештою, за якусь мить він озвався:
— Так, Рунон-ельдо. Я втратив його на Палаючій рівнині.
— Гм, — Рунон кілька разів напрочуд спритно вдарила молотком. — Виходить, меч знайшов свого законного хазяїна… Мені не подобається те, задля чого цей… як же його?.. Мертаг використовує Зарок, але кожен Вершник заслуговує на гідний меч, і найкращим мечем для сина Морзана може бути тільки меч самого Морзана. — Ельфійка зиркнула на Ерагона спідлоба: — Зрозумій мене, Убивце Тіні, я б, звісно, хотіла, щоб саме ти володів Зароком, але була б просто щаслива, якби ти мав меча, зробленого спеціально для тебе. Може, Зарок і добре послужив тобі, але то не був твій меч. Я вже не кажу про Тамерлейн. Ти був би повним дурнем, якби вважав, що зможеш користуватися ним.
— Як бачиш, — сказав Ерагон, — від лорда Фіолра я нічого не приніс.
Рунон кивнула й продовжила роботу:
— Це добре.
— А скажи мені, Рунон-ельдо: якщо Зарок — гідний меч для Мертага, то чи не буде меч Брома гідною зброєю для мене?
Ельфійка звела брови докупи:
— Арвіндр? А чому це ти раптом подумав про меч Брома?
— Тому що Бром — мій батько, — сказав Ерагон і відчув якийсь трепет від того, що може це сказати.
— Хіба? — Рунон нарешті відклала молоток і різець, а потім вийшла з-під даху своєї кузні й зупинилась перед Ерагоном. Довгі роки, які вона провела, зігнувшись над роботою, давалися взнаки — постать ельфійки була трохи згорблена, й через це вона була на дюйм чи два нижчою за Вершника. — Гм, так… у вас є дещо подібне. Бром… він був грубуватий… так. Він завжди казав те, що мав на думці, й не витрачав зайвих слів. І мені те дуже подобалось. Я не можу спокійно дивитись, якою стала моя раса. Надто вже всі ввічливі, надто витончені, надто пещені. Ха! А я ж добре пам'ятаю ті часи, коли ми бились і сміялись, як нормальні створіння. Тепер же всі стали якісь відсторонені. Інколи мені здається, що в нас почуттів не більше, ніж у мармурових статуй!
«Ти говориш про те, якими були ельфи до того, як наші раси об'єдналися між собою?» — спитала Сапфіра.
Рунон перевела сумний погляд на дракона.
— Так, Блискуча Луско. Я говорю про старі часи. Тоді ельфи й дракони ще не єдналися. Я ніколи навіть не думала, що наші раси так сильно зміняться. Але вони таки змінились. І ось я стою — одна з небагатьох, хто ще пам'ятає про те, якими ми були колись.
Рунон різко перевела погляд на Ерагона й так само різко змінила тему:
— Ні. Арвіндр — це не те, що тобі треба. Свій меч Бром втратив під час падіння Вершників. І якщо той меч не прикрашає зараз колекцію Галбаторікса, тоді він або знищений, або похований десь глибоко в землі під зітлілими кістками полеглих на полі бою. Навіть якщо його й можна було б якось знайти, то ти все одно не встиг би полагодити його до того часу, як знову виступиш проти своїх ворогів.
— Що ж мені тоді робити, Рунон-ельдо? — спитав Ерагон. Потім трохи помовчав і розповів ельфійці про шаблю, яка, попри те що була зміцнена закляттями, все одно підвела його в тунелях під Фартхен Дуром.
Рунон гмукнула.
— Ні, — сказала вона. — закляття тут ні до чого Коли лезо погано викуване й загартоване, ти можеш захищати його своїми закляттями скільки завгодно, але метал сам по собі залишається слабким, як і був. Вершникові потрібне щось куди більше. Йому потрібне лезо, яке зможе витримати найжорстокіші напади, а крім того, буде невразливим для якомога більшого числа заклять… Ні, закляття треба накладати над гарячим металом, коли ти видобуваєш його з руди, коли ти куєш його… Закляття мають змінити на краще саму структуру металу.
— Але де ж я зможу дістати такий меч, Рунон-ельдо? — майже з відчаєм спитав Ерагон. — Хіба що ти зробиш його для мене!
Зморшки на обличчі Рунон поглибшали. Вона помовчала, потерла лікоть — міцні м'язи на її оголеній руці заворушились:
— Ти ж знаєш… я поклялась, що до самої смерті не буду кувати жодної зброї.
— Знаю.
— Ця клятва зв'язує мене. Я не можу її порушити навіть тоді, коли б дуже сильно цього хотіла. — Рунон пішла назад до своєї кузні й сіла. — Та й навіщо це мені, Вершнику дракона? Скажи! Чому я маю пускати у світ іще одного викрадача душ?
— Тому, — відповів Ерагон, обережно добираючи слова, — що ти могла б допомогти покласти край правлінню Галбаторікса. Чи не було б справедливо, якби я вбив його викуваним тобою лезом, адже саме твоїми мечами він і клятвопорушники забрали життя багатьох драконів і Вершників? Ти кажеш, що тобі дуже не подобається те, як вони використали твою зброю. То, може, варто
