Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

«От тільки навряд чи вона дорівняється мечу».

«Звісно ні… Та я б ніколи й не насмілився рубати гілку без дозволу самого дерева… Між іншим, я навіть гадки не маю, як можна переконати його виконати моє прохання».

Сапфіра вигнула свою довгу шию, потім пильно подивилась угору на дерево й струснула плечима, щоб звільнитися від крапель, які зібрались на гострих краях її лусочок. Холодні краплі дощем полетіли на Ерагона, аж той скрикнув і відстрибнув назад, затуливши обличчя руками.

«Якби якесь створіння та спробувало образити дерево Меноа, — поважно сказала Сапфіра, — то я дуже сумніваюсь, що воно прожило б хоч доти, — , доки встигло б пожалкувати про свій учинок».

Кілька годин Вершник та його дракон блукали туди-сюди по галявині. Ерагон усе ще сподівався, що вони врешті-решт знайдуть якийсь закуток або щілину у вузлуватому корінні, звідки визиратиме куточок схованої скрині, а в ній буде меч.

«Оскільки в Мертага є Зарок — меч його батька, — подумав Ерагон, — то я з повним на те правом мав би успадкувати той меч, який Рунон викувала колись для Брома».

«Та й колір був би підходящий, — додала Сапфіра. — Його дракон, мій тезка, теж був блакитний».

Вершник не знав, що йому робити. У відчаї він спробував подумки звернутись до дерева Меноа, попрохати його зглянутись і допомогти нарешті відшукати їм зброю. Але з таким самим успіхом він міг питати про це у вітру чи дощу — дерево звертало на юнака не більше уваги, ніж на дрібну комашину, яка ворушила вусиками біля носка його черевиків.

Украй розчаровані, Ерагон та Сапфіра залишили дерево Меноа якраз тоді, коли край сонця вже поцілував обрій. З галявини Сапфіра полетіла до центру Елесмери, до того будинку на дереві, яке ельфи надали їм для проживання. Цей будинок був розташований у кроні міцного дерева футів на триста над землею і складався з кількох кулястих кімнат.

Вечеря з фруктів, овочів, варених бобів та хліба вже чекала на Вершника в їдальні. Ерагон трохи попоїв, а потім скрутився клубочком на підлозі поруч із Сапфірою. Попри те що тут було ліжко, він надавав перевагу компанії Сапфіри. Звідси він міг бачити й чути все навколо, поки Сапфіра спала глибоким сном. Отож Ерагон лежав і дивився, як над залитим місячним сяйвом лісом час від часу падають зірки. Він думав про Брома та про свою загадкову матінку. А вже пізно вночі юнак провалився в якийсь непевний сон, де балакав зі своїми батьками. Ерагон не міг чути, що вони кажуть — їхні голоси були надто глухі й невиразні, — але якимось дивом він відчував їхню любов та їхню гордість за нього.

На світанку стрункий ельф-служник провів Ерагона й Сапфіру заплутаними доріжками Елесмери до маєтку родини Валтхарос. Коли вони мовчки йшли поміж темними стовбурами похмурих сосен, Ерагон не міг не помітити, яким порожнім і тихим було тепер місто. По дорозі вони зустріли всього лиш трьох ельфів: високі, граційні фігури стрімко ковзнули повз них нечутними кроками.

«Коли ельфи ідуть на війну, — зауважила Сапфіра, — мало хто з них залишається вдома».

«Так».

Лорд Фіолр чекав на них посеред склепінчастої зали, освітленої кількома плавучими примарними вогниками. Його обличчя було довге, суворе й гостріше, ніж у більшості інших ельфів. Воно нагадувало Ерагонові меч із вузьким лезом. Лорд був одягнений у балахон зелено-золотистого кольору, чий високий комір виблискував, неначе пір'я на шиї якогось екзотичного птаха. У лівій руці він тримав жезл із білого дерева, різьблений рунами з Лідуен Кваедхі й прикрашений на кінці блискучою перлиною.

Побачивши Вершника, лорд Фіолр елегантно вклонився. Ерагон так само відповів йому поклоном. Потім вони обмінялися традиційними ельфійськими вітаннями, і Ерагон подякував лорда за те, що він люб'язно дозволив їм оглянути меч Тамерлейн.

— Багато років, — сказав лорд Фіолр, — Тамерлейн був нашою родовою реліквією, тож він надзвичайно дорогий моєму серцю. А чи знаєш ти історію Тамерлейна, Ерагоне, Убивце Тіні?

— Ні, — відповів Ерагон.

— Тоді слухай. Моєю дружиною були надзвичайно розумна й чарівна Наудра, а її брат, Арва, був Вершником дракона доби їхнього Занепаду. Наудра якраз гостювала в Іліреї, коли Галбаторікс і клятвопорушники налетіли на місто, неначе північна буря. Арва бився поруч з іншими Вершниками, щоб захистити Ілірею, але клятвопорушник Кіаланді смертельно поранив його. І коли вже Арва вмирав на полі бою в Іліреї, він віддав свого меча, Тамерлейна, Наудрі, щоб вона могла захистити себе. Із цим мечем Наудра зуміла відбилася від клятвопорушників і повернулась сюди з іншим драконом і Вершником, хоч уже невдовзі потому померла від ран.

Лорд Фіолр постукав по жезлу, і перлина м'яко засяяла.

— Отож, Тамерлейн, — продовжив він, — важить для мене не менше, ніж повітря в моїх легенях. Я б радше розлучився з життям, ніж із цим мечем. Та, на жаль, ані я, ані мої нащадки не гідні того, щоб володіти ним. Тамерлейн був викуваний для Вершника, а ми не Вершники. Я хочу дати його тобі, Убивце Тіні, щоб ти міг боротися з Галбаторіксом. Але є одна умова: Тамерлейн залишається власністю Дому Валтхарос, і ти мусиш пообіцяти мені повернути меча в тому разі, якщо я або мої нащадки попрохають тебе про це.

Коли Ерагон дав слово честі, лорд Фіолр повів його та Сапфіру до довгого полірованого стола, вирощеного з живого дерева прямо з підлоги. На одному кінці столу була прикрашена підставка, а на тій підставці лежав меч Тамерлейн і його піхви.

Лезо Тамерлейна було темно-зеленого кольору, такими ж були й піхви. Великий смарагд прикрашав руків'я. Деталі меча була викувані із синюватої сталі. На гарді красувався рядок рун. Мовою ельфів там було написано: «Я Тамерлейн, той, що приносить останній сон». За довжиною цей меч був приблизно такий, як і Зарок, та його лезо було ширшим, кінчик круглішим, а руків'я важчим. Це була напрочуд красива смертоносна зброя. Утім, придивившись пильніше, Ерагон зрозумів, що Рунон викувала Тамерлейн для воїна, чия манера бою істотно відрізнялася від його власної. Цей меч був більше придатний для потужних ударів, аніж для тієї швидкої та елегантної манери бою, якої навчив його Бром.

А коли пальці Ерагона міцно зімкнулися навколо руків'я Тамерлейна, він відчув, що зброя надто важка для