Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
— Ну що ж, — мовив юнак, не задумуючись, — тоді навчіть мене, будь ласка, мого справжнього імені.
— Твої прохання, — відповів Оромис, — стають дедалі складніші, Ерагоне-фініарелю. Гадаю, я міг би визначити твоє справжнє ім'я. — Срібноволосий ельф дуже пильно глянув на Ерагона. — Авжеж, гадаю, я й справді міг би це зробити. Та не буду… Адже, з одного боку, справжнє ім'я є дуже важливим магічним елементом, проте, з іншого — це не закляття. Отож, вийде так, ніби я порушую свою обіцянку. Якщо вже ти хочеш краще пізнати себе, Ерагоне, тоді спробуй дізнатися своє справжнє ім'я самотужки. Зрозумій, коли я назву його, ти зможеш ним скористатися, але ти робитимеш це, не маючи мудрості, якої б набув, пройшовши мандрівку до свого справжнього імені сам.
Ерагон якийсь час іще побавився своєю каблучкою, а потім прокашлявся й похитав головою:
— Здається, на цьому мої бажання вичерпались.
— Сумніваюсь, юначе, — відповів Оромис.
Тоді Вершник знову почав напружено думати, але ніяк не міг зосередитись, бо в його голові зринали то уривки Бромових фраз, то шматки Глаедрової розповіді про Елдунарі, то якісь інші речі. Він перебрав у пам'яті всі ті події, що привели Брома до Карвахола й змусили його самого стати Вершником… Аж нарешті йому на гадку спала Арія. «Ось воно!» — подумки вигукнув Ерагон, а вголос сказав:
— Я хочу навчитись рухати предмети з місця на місце без жодної затримки, так, як це зробила Арія із Сапфіриним яйцем!
— Оце чудовий вибір, — задоволено кивнув Оромис. — Закляття, звісно, непросте, але користь від нього неодмінно буде. Я певен, що воно аж ніяк не буде зайвим у твоїй боротьбі з Імперією й Галбаторіксом. А його дієвість може засвідчити хоч би та ж таки Арія.
Оромис підняв проти сонця кубок, якийсь час роздивлявся прозоре вино, а потім сказав:
— Перед тим як вирушити в місто, ти повинен знати, що той, кого ти послав до нас жити, прибув сюди якийсь час назад.
Пройшла добра хвилина, перш ніж Ерагон збагнув, кого саме Оромис мав на думці.
— Слоун в Елесмері? — здивовано спитав Вершник.
— Так. Тепер він живе сам у невеликому будинку біля струмка на західному боці Елесмери. Він був ледь-ледь теплий, коли вийшов з лісу, але ми загоїли йому рани, і тепер він одужав. Ельфи приносять йому з міста харчі та одяг, доглядають його, слідкують за тим, щоб у нього все було гаразд. Вони супроводжують його, якщо він раптом захоче куди піти, а інколи навіть читають йому книги, хоч здебільшого він сидить собі на самоті й не обзивається ні до кого, хто до нього приходить. Правда, двічі він спробував піти галасвіта, але твої закляття не дозволили йому зробити цього.
«Мене дивує, що він зумів так швидко прийти сюди», — сказав Ерагон Сапфірі.
«Мабуть, закляття, яке ти наклав на нього, було сильнішим, ніж тобі здавалось».
«Певно, що так».
Ерагон трохи помовчав, а потім тихо спитав Оромиса:
— А може, варто було б відновити йому зір?
— Навряд чи.
«Чоловік, який кричить, зламаний усередині, — озвався Глаедр. — Якщо його душа сліпа, то очі не допоможуть».
— А чи слід мені відвідати його? — спитав Ерагон.
— Це вже ти сам маєш вирішити, — відповів Оромис. — Хоч мені здається, що зустріч з тобою може тільки засмутити його. Але ж це ти вигадав йому покарання, значить, не маєш права забувати про нього.
— Так, Майстре, я не забуду.
Оромис поставив кубок на стіл і підсунув свого стільця ближче до Ерагона:
— Уже вечоріє, тож я не буду більше затримувати тебе, бо так я чого доброго не дам тобі й відпочити. Але є ще одна справа — твої руки. Я можу їх роздивитись? Хотілося б знати, що вони тепер кажуть про тебе.
Ерагон не перечив. Він поклав свої руки долонями вниз на долоні Оромиса, трохи здригнувшись, коли відчув дотик тонких пальців ельфа. Мозолі на кісточках відкидали довгасті тіні на тильний бік Вершникових долонь. Потім легким вправним рухом Оромис перевернув руки Ерагона й розглянув його долоні та пальці.
— Що ви там бачите, Майстре? — спитав Вершник.
— Тепер у тебе руки воїна, Ерагоне. Стережись тільки, щоб вони не стали руками чоловіка, який отримує насолоду від війни.
ДЕРЕВО ЖИТТЯ
Зі скелі Тельнаєр Сапфіра полетіла понад хвилястим лісом і невдовзі сіла на галявину, де росло дерево Меноа. Товще за добру сотню сосен, які оточували його, дерево Меноа стреміло в небеса, немов могутня колона, а високо-високо вгорі його крона розкинулась ледь не на тисячу футів. Вузлувате густе мереживо коріння Меноа тяглося далеко від масивного, вкритого мохом стовбура десь на десяток акрів лісу, а далі глибоко йшло в пухку землю, зникаючи внизу під меншими деревами. Поблизу дерева Меноа повітря було вологе й прохолодне. Легкий туман, ніби дим, спускався з густого гілля, зволожуючи широкі зарості папороті, що зусібіч оточили стовбур. Червоні білочки прудко снували туди-сюди по гілках цього предковічного дерева, а голосні крики та цвірінькання сотень різних птахів розлягались десь високо в кроні. І на всій цій галявині було таке відчуття, ніби чиєсь невидиме око пильно стежило за всім, що відбувається, — мабуть, у дереві Меноа ще й досі жила та ельфійка, яку звали колись Лінеа, — господарка і самого дерева, і всього прилеглого лісу.
Ерагон пошукав у химерному плетиві коріння бодай якихось приміт зброї, але не знайшов нічого такого, що можна було б узяти в руки, ідучи в бій. Хіба що чималий шмат кори, який стирчав з моху біля ніг Вершника. Ерагон підняв його й показав Сапфірі.
«Поглянь, — сказав він. — Якби я наснажив цю кору гарним закляттям, то, мабуть, зміг би вбити нею не одного солдата».
«Ти міг би вбити не одного солдата й билинкою, якби схотів, — відповіла Сапфіра. — Але проти Мертага й Торнака чи вже проти короля та його чорного дракона цей шмат кори допоможе не більше, ніж моток мокрого прядива».
«Та вже напевно», — погодився Вершник і пожбурив кору геть.
«Знаєш, — сказала Сапфіра після короткої мовчанки, — мені здається, що тобі не варто клеїти дурня тільки через те, що Солембум щось там порадив».
«Чому клеїти дурня? Можливо, для того щоб
