Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Террі Гудкайнд
Натан, також сподівався на її правоту. Але найбільше Пророка турбувала Велика Порожнеча і наскільки близько вони до неї підібралися.
Річард пам'ятав, як Уоррен завжди іменував шкатулки Одена «вратами». У той час, коли Річард був у Палаці Пророків, Уоррен говорив, що якщо неправильно відкрити шкатулки, то може порушитися завіса, і Володар підземного світу зможе пробратися в світ живих через браму, що відкриється. Оскільки шкатулки були перепусткою для Володаря в світ живих і допомагали йому подолати завісу, то вони були і одночасно вратами у світ мертвих.
Але вони могли бути і вратами для Великої Порожнечі, яку передрікав Натан.
З того самого моменту, як Річард почав малювати, настала найважливіша складова частина Одена, як такого. Річард усвідомлював, що спроба подорожі в підземний світ може цілком увінчатися його власною великою порожнечею.
Річард знову і знову згадував про довірчу розмову з Натаном. Якщо Річард все зробить правильно цієї ночі, то Натан ще раз опинявся перед необхідністю зайняти місце лорда Рала. Вони не могли дозволити собі залишати людей без лорда Рала навіть протягом короткого проміжку часу, якщо Річард пропаде. Він сказав пророку, що, якщо що-небудь піде не так, як треба, то Натан повинен діяти на свій розсуд.
І ось зараз Річард, будучи абсолютно голим, пригладив рукою наступну ділянку, створюючи поле, що передрішає основну ідею. Він почав креслити складні пентаграми, які виходять з центру найбільшої з них. Кожен з цих елементів окремо являли собою ті чи інші символи, які він малював незліченні години, практикуючись на звичайному папері. Ніккі стежила за ним через плече, коли він малював ці символи, направляючи кожен його рух. Але тепер вона не могла йому допомогти. Річард повинен був зробити все сам, без сторонньої допомоги. Він був тим, кого назвали гравцем. Це повинна була бути його власна робота, створена виключно його власним Даром.
Смолоскипи, чиє полум'я плавно коливалося в нерухомому повітрі, проливали світло на пісок, відкидаючий іскристе призматичне світіння. Ті крихітні іскорки переливчастого світла були прекрасні. Вони змусили його зануритися у свій власний світ. У певному сенсі, він дійсно зникав з цього світу.
Оскільки Річард почав малювати заключні елементи, він максимально сконцентрувався на малюнку. Він зосередився виключно на створенні кожного складового елементу під час їх промальовування, впроваджуючи їх в загальний зміст форми заклинання не просто абстрактно, а й матеріально. Коли Річард зображував ці символи на собі і на гравцях своєї команди, він виявив, що вигляд тих елементів мав багато спільного з використанням його меча. Немов це були рухи з мечем, ритмом, ходом дій.
Як тільки він розправився з цим, на довершення всього, тепер мав відбутися виклик речей, власне, з самого підземного світу, кожне заклинання з яких містило елементи танцю зі смертю. Це якраз були ті, що ставилися до критичних елементів, які наносилися в певний час, і повинні були бути виконані бездоганно. Але, по більшій частині, малювання заклинань було втіленням танцю зі смертю.
Саме тим чином, яким він бився з мечем в руках, щоб залишитися в живих, несучи смерть тим, з ким він боровся, заклинання наближали його до грані між життям і смертю. Коли він боровся з мечем, він знав, що будь-яка помилка призведе його до швидкої загибелі. Рухи, які він робив з мечем, не тільки повинні були бути правильними, але їх потрібно було зробити точно у визначений час і належним чином. Виконання зображень форми заклинання нічим не відрізнялося по суті. Кожен рух мав бути виконаний виключно точно. Будь-яка помилка привела б до миттєвої смерті.
У той же час, це було якесь збуджуюче почуття. Він тренувався довгими годинами. Він знав форми. Він наносив їх на себе і на свою команду. Тепер він віддався промальовуванню форм, ударів, перетинів і уколів — все це ніби в русі з постійною неминучим прагненням до появи смерті, але уникаючи самої анігіляції. Він забрався на самий краєчок життя, саму останню межу існування. Він рухався серед форм так, як ніби рухався серед ворогів, просувався між пастками смерті, що підкрадалася до нього.
Зараз він відчував ті ж почуття, немов тримав в руках Меч Істини. За суттю, все було схоже. З того першого дня, коли Зедд передав Річарду Меч Істини через стіл зовні його будинку, Річард насправді вже був підготовлений до цього.
Він відчував, що піт капав з його обличчя, від старанності, з якою він працював. Він втратив відчуття часу, вимальовуючи кожну форму, опрацьовуючи кожен елемент, щоб завершити і не дозволяв чому б то не було відвернути свою увагу, інакше він може зробити помилку. Він був ніби частиною цього зображення. Він малював практично з тим же сприйняттям, з яким він вів битву мечем, коли користувався Мечем Істини. Навіть вигин його брів був точно таким же. Він додавав кожен елемент, наносив кожен штрих, кожну криву з тією ж точністю, з якою він сік своїм мечем або з тією точністю, коли різцем висікав скульптуру. Він застосовував ту ж саму майстерність, що й при використанні клинка. Одночасно він і руйнував, і створював.
І коли він, нарешті, зрозумів, що промалював кожний символ, завершив кожну форму заклинання, з'єднав всі елементи, — він сів прямо. Він пильно оглянув магічний пісок і, нарешті, перейнявся повним жахом того, що постало перед ним. Він оглянув Сад Життя. Він жадав побачити красу перед тим, як зіткнеться зі світом мертвих.
Нарешті, він сів схрестивши ноги і поклав свої руки на коліна, розгорнувши долоні догори. Плавно опустив повіки. Зробив глибокий вдих. Це був останній момент, коли він міг зупинитися. Ще мить і вже буде занадто пізно що-небудь міняти. Річард підняв голову і розплющив очі.
На древнєд'харіанській мові він прошепотів: «Прийди до мене!»
На мить стало дуже тихо, в цій зловісній тиші він міг почути лише м'яке шипіння факелів навколо чарівного
