Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Террі Гудкайнд

Денна обвила його руками, відчайдушно намагаючись захистити, але від смертельних обіймів, в які потрапив Річард, не було ніякого захисту. Вона нічого не могла з цим вдіяти, незважаючи на її прагнення захистити його. Вона була його захисником в цьому світі, але тільки в якості провідника, щоб допомогти йому знайти шукане, утримуючи його якнайдалі від небезпек, які могли навіки затягнути його в темні глибини. Вона не була захистом від породжень тьми, і вона не мала можливості зупинити чаклунську тварюку, яка навіть не існувала.

— Я повинен! — Закричав він, знаючи, що годі й намагатися.

Мерехтливі сльози покотилися по прекрасному, сяючому обличчю Денни.

— Якщо тобі це вдасться, я не зможу захистити тебе.

— А якщо я не зможу, то, як ти думаєш, що стане зі мною?

Вона сумно усміхнулася.

— Ти тут помреш.

— Тоді хіба у мене є вибір?

Вона почала відпливати від нього, і тільки рука ще утримувала його.

— Ні, — виголосив її оксамитовий голос у нього в голові. — Але я не зможу залишитися з тобою, якщо ти це зробиш.

Долаючи біль, який скрутив його від тиску Звіра, Річард зумів кивнути.

— Я знаю, Денна. Спасибі тобі за все, що ти для мене зробила. Це був справжній дар.

Її сумна усмішка все розширювалася в міру того, як вона віддалялася далі.

— Для мене теж, Річард. Я люблю тебе.

Річард ще відчував її пальці, торкаються до нього. Він знову кивнув їй.

— Так чи інакше, ти назавжди залишишся в моєму серці.

Він відчув її поцілунок на своїй щоці.

— Спасибі тобі, Річард, перш за все за це.

А потім вона пішла.

Після того, як вона зникла, і Річард раптово залишився один у повній порожнечі, з усіх боків охоплений самотністю і темрявою, він вивільнив магію Приросту проти Звіра в світі, де вона не могла існувати.

У цю мить, коли саме серце порожнечі стрясло від появи магії Приросту, Звір, не винісши непримиренного зіткнення між тим, що є, і тим, чого немає, між світом живих і світом мертвих, раптово опинився без якого-небудь захисту від магії Приросту в світі магії Збитку, і припинив своє існування відразу в обох світах.

Одразу ж Річард відчув приголомшливу зміну одночасно з усіх сторін. Несподівано він відчув землю у себе під ногами. Не зумівши встояти, він звалився посеред купи черепів. Дико розмальовані оголені чоловіки сиділи довкола нього.

Здригаючись від болю і шоку, він відчув на собі їх заспокійливі, втішаючі руки. Звідусіль лунали слова, яких він не розумів. Але він впізнав їх особи, як тільки побачив їх. Він дізнався свого друга Савідліна. А на чолі їх кола він зауважив Птахолова.

— Ласкаво просимо в світ живих, Річард-з-характером, — вимовив знайомий голос. Це був Чандален.

Все ще задихаючись, Річард здивувався зловісним обличчям, що спостерігали за ним. Вони були оздоблені дикими візерунками з чорної і білої глини. Раптово він упізнав ці символи. Коли він уперше прийшов до цих людей і попросив про раду, він подумав, що чорна і біла глина була просто випадковими візерунками. Тепер то він знав, що це не так. Вони мали значення.

— Де я?

— Ти в будинку духів, — вимовив Чандален глибоким, потойбічним голосом.

Чоловіки навколо, що говорили своєю дивною мовою, були старійшинами Племені Тіни. І це була їхня Рада. Річард оглянув будинок духів. Це було та село, де він одружився на Келен. Саме тут вони провели свою першу шлюбну ніч. Чоловіки допомогли Річарду піднятися.

— Але що я тут роблю? — Запитав він Чандалена, все ще невпевнений у тому, спить він чи помер.

Чоловік повернувся до Птахолова. Вони обмінялися кількома словами. Чандален повернувся назад до Річарда.

— Ми думали, ти знаєш, і зможеш розповісти нам. Нас попросили скликати для тебе Раду з духами. Нам повідомили, що це питання життя і смерті.

Обережно відійшовши від колекції черепів предків, Річард насупився.

— І хто це просив вас про Раду?

Чандали прочистив горло.

— Ну, спочатку ми подумали, що це можливо дух.

— Дух, — пильно дивлячись на нього, сказав Річард.

Чандали кивнув.

— Але потім ми зрозуміли, що це чужинець.

Річард нахилив до нього голову.

— Чужак?

— Вона прилетіла на звірі, а потім… — Зупинився він, коли побачив вираз обличчя Річарда. — Ходімо, вони тобі все пояснять.

— Вони?

— Так, чужаки. Підемо.

— Але я голий.

Чандали кивнув.

— Ми знали, що ти з'явишся, і тому приготували одяг для тебе. Підемо, вони тут на вулиці, і ти зможеш поспілкуватися з чужинцями. Вони з нетерпінням тебе чекають. Вони боялися, що ти вже не з'явишся. Ми тебе чекали тут дві ночі.

Річард прикинув, що це могли бути Ніккі та можливо Натан. Хто крім Ніккі стільки знав, щоб провернути таку справу?

— Дві ночі… — прошепотів Річард, якого вивели за двері між старійшинами, які торкалися до нього, поплескували по плечу і торохтіли вітання. Незважаючи на настільки несподівані обставини, вони були раді бачити його. Все-таки він був одним з них, одним з людей Племені Тіни.

На вулиці було темно. Річард звернув увагу на вузький серп місяця. Помічники чекали старійшин з їх одягом. Один з них вручив Річарду штани, зроблені з оленячої шкіри, і таку ж куртку.

Як тільки Річард одягнувся, група людей провела їх прямій в прохід. Здавалося, Річард повернувся в минуле. Він пам'ятав ці ходи між хатинами.

Річард жадав побачити Ніккі. Він не міг дочекатися того, щоб дізнатися що сталося, і звідки вона дізналася про те, як