Гробниці Атуану - Урсула К. Ле Гуїн
Із нервовим, гарячковим збудженням, яке ось уже третій день ніяк не полишало її, Арха побігла до храму Богобратів, поспіхом відімкнула скарбницю і припала до замаскованого вічка в підлозі.
У Карбованій Залі стояла цілковита темрява. Арха забула, що, аби потрапити сюди, чужинець мусив іти манівцями Лабіринту і подолати набагато більшу відстань, ніж вона. До того ж, він дуже охляв і ледве тягнув ноги. А може, він не затямив її підказок і знову заблукав? Не кожен зміг би все запам'ятати, єдиний раз почувши таку скоромовку. І взагалі, чи розуміє цей чужинець мову, якою вона до нього звернулася? Але, зрештою, хіба їй не байдуже? Чаклун може аж до скону потемки тинятися у Лабіринті! А потому його душа вовкулакою витиме в підземеллі, поки її не поглине пітьма...
Наступного ранку, після ночі, сповненої лихих сновидінь, Арха вдосвіта прийшла до потайного вічка у храмі Богобратів. Вона зазирнула під землю — і нічого там не побачила. Тоді жриця спустила у Карбовану Залу олов'яний ліхтар, підвішений на ланцюжку. Чужинець був там. У колі тьмяного світла Арха помітила його ноги і нерухому руку.
— Агов, чародію! — гукнула Арха.
Чоловік не поворухнувся. Невже помер? Оце й усе, на що він здатний? Арха презирливо посміхнулася, серце її шалено закалатало.
— Чаклуне! — крикнула вона ще раз, її голос відлунював у порожньому підземеллі.
Чужинець підвів голову, сів і стривожено озирнувся навколо. Відтак глипнув угору — і скривився, мружачись від світла, що лилося з крихітного ліхтаря. На його обличчя страшно було й глянути: змарніле, висохле, як у мумії.
Він потягнувся рукою до ціпка, що лежав поруч. Сили вже покинули його.
— Гей, чаклуне, хочеш побачити скарби Гробниць?
Чарівник, усе ще мружачись, підвів очі догори. За якусь мить він криво усміхнувся і кивнув головою.
— Виходь із зали і рушай ліворуч. Поверни в перший лівий прохід... — Арха, не затинаючись, скоромовкою проказала весь довгий маршрут і додала: — Там ти знайдеш те, по що прийшов. І, може, навіть воду. А що б ти зараз вибрав, чаклуне?
Чоловік, спираючись на свою палицю, ледве звівся на ноги. Поглянувши вгору, він спробував щось сказати. Однак слова застрягли в його пересохлому горлі. Тоді він майже непомітно знизав плечима і вийшов із зали.
Ні, даремно цей зайда сподівається на те, що вона врятує його від спраги. Та й до Скарбниці йому нізащо не потрапити! Надто вже складними були її вказівки — він їх не запам'ятає! До того ж, шлях до Скарбниці пролягає повз Безодню... Не маючи світла, чужинець остаточно загубиться в Лабіринті, і в якійсь із тісних порожніх зал, врешті-решт, упаде від утоми і сконає. А потому Манан витягне його тіло нагору. І на цьому все скінчиться. Арха схилилася над потайною прозуркою й аж затряслася всім тілом, покусуючи губу — так, немов її терзав нестерпний біль. Ні, вона не дасть йому води! Вона дасть йому смерть! Смерть, смерть, смерть, смерть!
* * *
У цей нелегкий час до неї навідалася Косіль. Огрядна жриця у теплій зимовій сутані важкою ходою увійшла до скарбниці.
— Той напасник уже мертвий?
Арха подивилася їй просто у вічі.
— Думаю, що так, — озвалася вона, підводячись із землі і обтрушуючи мантію. — Принаймні, його чарівне світло вже згасло.
— Він міг напустити на тебе ману. Чаклуни не мають рівних у лукавстві.
— Я зачекаю ще день, щоб упевнитися.
— А ще краще — два дні. Тоді пошлемо Дюбі під землю і він забере звідти труп. Все-таки Дюбі дужчий за старого Манана...
— Так, але Безіменним служить саме Манан! У Лабіринті є місця, куди Дюбі заходити зась, і хтозна, може, чужинець ховається в одному з них.
— Ну, тоді воно й так споганене...
— Смерть злодія стане жертвою очищення, — пояснила дівчина. По тому, як Косіль дивилася на неї, Арха зрозуміла, що товстуху щось непокоїть. — Це мої володіння, жрице. І я сама дбатиму про них так, щоби догодити Безіменним. Мені більше не потрібні уроки смерті.
Косіль повагом сховала похмуре обличчя під чорною відлогою — немов черепаха, що втягує голову під панцир.
— Гаразд, володарко, — промовила вона.
Жриці розсталися перед вівтарем Богобратів. Арха неквапом прийшла до Малого Дому і покликала до себе Манана — він мав її супроводжувати. Тепер дівчина вже знала, що їй робити.
Піднявшись схилом пагорба до Тронної Зали, Арха і Манан спустилися в Підмогилля. Удвох налігши на довгий важіль, вони відчинили залізні двері Лабіринту і, запаливши ліхтарі, рушили далі. Арха провела Манана до Карбованої Зали, а вже звідти вони подалися до Скарбниці.
Небавом, пройшовши кількасот кроків звивистим тунелем, Арха побачила чужинця. Він лежав на кам'янистій долівці, наче купа старого ганчір'я. Перш, ніж упасти, чоловік відкинув убік свою чарівну патерицю, яка лежала неподалік. На його губах запеклася кров, очі були напівзаплющені.
— Він іще живий, — опустившись на коліна, промовив Манан і поклав свою жовту руку на темну шию чарівника, намацуючи пульс. — Дихає... Задушити його, повелителько?
— Ні. Він потрібен мені живим. Бери його на руки і гайда за мною!
— Живим? — занепокоєно перепитав Манан. — Навіщо, маленька повелителько?
— Щоби зробити його рабом Гробниць! А тепер припни язика і виконуй наказ!
Насилу перекинувши обважніле тіло чаклуна через плече, Манан жалібно скривився і, зігнувшись у три погибелі, поплентався за Архою. Важка ноша заважала старому йти, він не встигав за дівчиною, тож вони кілька разів зупинялися, щоби Манан міг перевести дух. Лабіринт скрізь виглядав однаково: сірі, щільно припасовані брили, нерівна кам'яниста долівка, затхле повітря. Манан засапався і спітнів, чужинець лантухом висів у нього на плечі, ліхтарня відкидала тьмяне світло на похмурі стіни тунелю. Коли Манан зупинявся, щоби відпочити, Арха зволожувала сухі вуста незнайомця водою — зовсім трохи, щоби життя, повертаючись у непритомне тіло, не вбило його.
— Нести його до Кайданної темниці? — запитав Манан, коли вони підійшли до тунелю перед залізними дверима. І тільки тепер Арха задумалася: куди ж запроторити бранця? Вона розгубилася.
— Ні, не туди! — зупинила вона Манана. А сама мало не зомліла, згадавши задимлену яскиню, нестерпний сморід і німих в'язнів із безтямними очима. Крім того, до темниці завжди могла
