Гробниці Атуану - Урсула К. Ле Гуїн

"Ну й пошився ж я в дурні!" Відтак він знову окинув поглядом стіни й Арха помітила посмішку на його смаглявому обличчі. Тоді чоловік сів на підлогу, дістав із наплечника окраєць сухого хліба. Попоївши, відкоркував шкіряну баклажку, побовтав нею, але, мабуть, там уже мало що залишилося, бо, так і не напившись, чужинець заткнув флягу. А потому постелив під голову мішок, закутався у плащ і ліг, не випускаючи з рук свого ціпка. Тьмяне сяйво метнулося від палиці вгору і застигло за кілька ліктів від землі, над головою лежачого. Вільну руку чоловік поклав на груди, затиснувши в кулаці якийсь предмет, що висів на ланцюжку в нього на шиї. Чужинець вмостився зручніше, його погляд блукав під стелею. Та ось він зітхнув і заплющив очі. Світло поволі стало тьмяніти, чаклуна зморив сон.

Рука на його грудях розслаблено сповзла додолу, й Арха, яка не зводила із незнайомця очей, побачила оберіг, який він стискав у кулаці, — грубий уламок металу, схожий на півмісяць. Згасли останні відблиски чарівного світла — сплячого огорнула пітьма.

Арха заткнула шматиною дірку в підлозі, пересунула на місце кам'яну плиту і тихо пішла до своєї кімнати. Лежачи в цілковитій темряві, вона дослухалася до виття вітру і перед її очима стояло кришталеве сяйво, яким променилося Підмогилля, м'який вогонь на вершечку палиці, підземні мури і... усміхнене обличчя чужинця.

ПАСТКА ДЛЯ ЗЛОДІЯ

Наступного дня, впоравшись із повсякденними справами та відпустивши послушниць, яких вона навчала священних танців, Арха дременула до Малого Дому. Затемнивши кімнату, дівчина відкрила потайне вічко і зазирнула у підземелля. Там було темно і тихо. А втім, Арха й не сподівалася, що чужинець досі тупцюватиме під залізними дверима, просто це було єдине відоме їй місце, з якого вона могла заглянути під землю. Але як же тепер віднайти чаклуна, коли він заблукав у Лабіринті?!

Тар вважала (і її припущення збігалося зі спостереженнями Архи), що загальна довжина хідників Лабіринту з усіма поворотами, відгалуженнями, спіралями та глухими закутками сягала двадцяти з лишком миль. І хоча навпростець до найвіддаленішого від Гробниць тунелю було не більше милі, проте у Лабіринті не існувало прямих стежок: тунелі перетиналися, розгалужувалися, закручувалися, звивалися. То була ретельно продумана плутанина ходів, які закінчувалися там, де й починалися, бо Лабіринт не мав ані початку, ні кінця. Цими підземними тунелями можна було ходити вічно — і однаково нікуди не потрапити. Адже, по суті, йти тут було нікуди...

Арха знала напам'ять переходи до багатьох темниць і келій, та все ж навіть вона, вирушаючи вглиб Лабіринту, завжди брала з собою клубочок ниток і розмотувала його за спиною, просуваючись уперед. Адже, пропустивши бодай один поворот чи прохід, вона також могла заблукати. Вибратися із цього підземелля не допомогло б і світло, бо всі ходи тут були схожими, ніби дві краплі води.

Відтак чужинець міг подолати вже не одну милю, але навіть на сорок ліктів не віддалитися від залізних дверей Лабіринту.

Арха побувала і в Тронній Залі, і у храмі Богобратів, і в келії під кухнею. І скрізь, дочекавшись, коли поруч не буде нікого, вона через замасковані отвори намагалася хоч щось розгледіти у безмовній темряві. А коли настала морозна і зоряна ніч, Арха обійшла всі, лише їй одній відомі потаємні схованки, знову і знову вдивляючись у непроглядний морок. Але під землею було порожньо.

І все ж чужинець був там. Він просто мусив там бути, одначе спрага могла убити чаклуна ще до того, як Арха нападе на його слід. Що ж, згодом їй таки доведеться послати Манана в Лабіринт на пошуки мертвого тіла, коли вона переконається, що чарівник помер. Сама думка про це змушувала дівчину аж трястися від люті.

Нічого не знайшовши на Могильному пагорбі, Арха зійшла до храму Богокороля. Вкриті памороззю колони з різьбленими капітелями у зоряному сяйві здавалися білими, немов із слонової кістки. Арха постукала у двері, і невдовзі на порозі з'явилася Косіль.

— Що привело мою повелительку? — холодно і сторожко поцікавилася жриця.

— У Лабіринті ховається чоловік.

Новина заскочила Косіль зненацька: вперше за багато літ сталося щось таке, чого вона геть не сподівалася. Жриця ошелешено кліпала вибалушеними очима. І Арха подумала, що зараз Косіль дуже схожа на Пенте, коли та намагалася її мавпувати. Дівчина мало не пирхнула від сміху, однак уже за мить опанувала себе.

— Чоловік? У Лабіринті?

— Авжеж, чоловік, чужоземець.

Помітивши, що Косіль дивиться на неї з недовірою, Арха додала:

— Я знаю, як виглядають чоловіки, хоч і бачила лише кількох.

Косіль пропустила повз вуха її іронію.

— Як же він туди забрався?

— Гадаю, не обійшлося без чарів. У нього темна шкіра, тож, мабуть, він прибув сюди із Внутрішніх земель. Ще один грабіжник Гробниць. Я побачила його у Підмогиллі, під самісінькими Брилами. А коли злодій зауважив мене, то сховався у Лабіринті. Мені навіть здалося, що він бував там уже не раз. Я замкнула за ним залізні двері, а чужинець намагався відчинити їх чарами... Але дарма! А вранці він загубився десь у Лабіринті, і тепер я не можу його знайти.

— У нього є світло?

— Так.

— А вода?

— Менше, ніж півбаклажки...

— Що ж, його свічка досі вже мала згоріти, — вголос міркувала Косіль. — Ще чотири-п'ять днів. Щонайбільше тиждень. А тоді можеш послати моїх служників, нехай витягнуть тіло з-під землі. Його кров ми пожертвуємо Трону, а...

— Ні! — раптом промовила Арха, і голос її затремтів від люті. — Я хочу схопити його живим.

Жриця здивовано поглянула на Арху.

— Для чого?

— Щоби він... щоби цей блюзнір конав довше! Він поглумився над Безіменними! Споганив світлом Підмогилля! Зазіхнув на скарби Гробниць! Ні, його треба покарати набагато суворіше... Я не можу дозволити йому просто лежати у підземеллі та спокійно помирати!

— Так, — замислено мовила Косіль. — Але як ти упіймаєш його, Повелителько? Це ризикована справа. Може, краще залишити злодія напризволяще? Хіба мало в Лабіринті хідників, устелених кістками тих, кого поглинула темрява?.. Дозволь Силам Пітьми покарати чужинця так, як їм заманеться, згідно з чорною волею самого Лабіринту. Зрештою, смерть від спраги — жахлива смерть...

— Знаю, — сказала Арха, розвернулася і пішла геть, ховаючи голову під каптуром від пронизливого студеного вітру.

Вона приперлася до Косіль за порадою, як мала дитина, як остання дурепа! Але товстуха сама нічого не знала і знітилася,