Гробниці Атуану - Урсула К. Ле Гуїн
— Що ти хочеш побачити?
— А що ти можеш показати?
— Що завгодно...
— Ну ти й хвалько!
— Ні! — різко відповів маг. Слова Архи допекли йому до живого. — Я не хвалько. Принаймні не вважаю себе таким.
— То покажи мені щось таке, чого тобі не шкода показати!
Опустивши голову, в'язень якийсь час дивився на свої руки. Нічого не сталося. Висока свічка всередині ліхтаря горіла тьмяно, але рівно. На стінах завмерли похмурі зображення крилатих людей з підмальованими червоною фарбою очима. Ніщо не порушувало тиші. Арха розчаровано і трохи засмучено зітхнула. Маг не мав сили: базікав про великі речі, але, по суті, був нікчемою. Тільки й того, що до брехні скорий, бо навіть злодій з нього кепський.
— Ну, — нарешті сказала вона і підвелася, підбираючи довгі поли. У цю мить її важка вовняна мантія якось дивно зашелестіла. Арха поглянула на себе — і вражено підскочила! Замість звичного грубого вбрання на ній були м'які, яскраво-блакитні, як присмеркове небо, шовкові шати, що пишно спадали додолу. Сукня була гаптована срібними нитками, оздоблена крихітними перлами та кришталем, що виблискували при світлі ліхтаря, ніби вранішня роса.
Арха приголомшено витріщилася на чаклуна.
— Ну, як тобі? Подобається? — запитав він.
— Звідки все це?...
— Ця сукня схожа на вбрання однієї принцеси, яку я колись бачив під час свята Сонцестояння на острові Хавнор, — сказав в'язень, задоволено поглядаючи на жрицю. — Ти ж просила показати щось дивовижне. Ось я й показую тобі тебе саму.
— Зроби... зроби так, щоби це зникло!
— Ти віддала мені свій плащ, — сказав він докірливо. — Я мушу якось тобі віддячити. Але це ж тільки ілюзія! Ось, поглянь...
Він не промовив ані слова, не поворухнувся, але розкішна сукня вмить зникла. На Арсі знову була її чорна вовняна сутана.
— Звідки мені знати, — нарешті запитала вона, — що ти справді той, за кого себе видаєш?
— Але я не знаю, за кого ти мене маєш, — відказав чарівник.
Арха знову замислилася.
— Ти міг би напустити ману, щоби я побачила тебе у подобі... — вона затнулася, бо маг підняв руку і жестом показав угору. Арха подумала, що він знову чаклує, і притьмом відсахнулася до дверей. Однак, стежачи за рукою мага, вона уздріла вічко потайної прозурки у склепінні Карбованої Зали. Світло звідти не просочувалося і, звісно, крізь цей отвір годі було щось побачити чи почути. Проте маг показував туди і його питальний погляд вимагав відповіді.
На якийсь час запала цілковита тиша.
— Твоя магія — то лише забавка для дітлахів, — сказала Арха, чітко вимовляючи кожне слово. — Дурне штукарство. Я такого вже надивилася. Тепер тебе поглинуть Безіменні. Я більше не прийду.
Вона схопила ліхтар і, грюкнувши дверима, вийшла із Зали. Тоді стала під стіною і перелякано завмерла. Що їй тепер робити?
Що саме бачила Косіль? Чи чула товстуха їхню розмову з магом? Арха вже не могла пригадати. Їй завжди здавалося, що вона говорить в'язневі не те, що потрібно сказати. Він постійно збивав її з пантелику байками про драконів, про вежі Хавнору, про те, як дав ім'я Безіменному. Мабуть, бранець таким чином сподівався довше прожити. Але він і словом не обмовився про справді суттєві речі. Та й вона навіть не спитала його про оберіг, який і досі ховала на грудях. Отже, по суті, Косіль не могла почути нічого зайвого.
А чи варто їй взагалі боятися Косіль? І якої напасті можна від неї чекати? Втім, відповідь на ці питання Арха знала наперед. Адже немає нічого простішого, ніж убити ув'язненого в клітці сокола. Прикутий до кам'яного муру, маг був цілком безпорадним. Тож Косіль будь-коли може наказати своєму стражникові Дюбі задушити чаклуна. Якщо ж вони не знатимуть, як дістатися до темниці, то жриця Богокороля може запросто насипати через потайне вічко у стелі Карбованої Зали отруйного порошку. Адже Косіль має вдосталь всілякого смертоносного зілля: є отрути і для їжі, і для води, а є й такі, що отруюють повітря, яким дихає нещасна жертва. Словом, Уже вдосвіта чаклун був би мертвим, і все було би позаду. Тоді вже ніяке світло не тривожило би спокій Гробниць.
Вузькими кам'яними проходами Арха покинула Підмогилля. У темряві біля входу дівчину терпляче дожидався Манан. Слуга вважав її ставлення до в'язня легковажним, тож Арха заборонила старому постійно ходити за нею слідом. Зрештою, вони домовилися, що Манан чекатиме біля входу, і зараз Арха зраділа, що стражник виявився поруч. Принаймні, йому можна довіряти.
— Манане, зараз ти підеш до Карбованої Зали і скажеш бранцеві, що забираєш його, щоби поховати живцем під Гробницями.
Маленькі очі Манана спалахнули.
— Тільки скажи це голосно! А потім зніми з нього ланцюг і відведи.
Арха затнулася, бо ще не вирішила, де сховати бранця.
— До Могильних брил? — поспішив вимовити Манан.
— Ні, телепню! Я ж звеліла тобі тільки сказати це! Зачекай...
Де ж сховати чарівника від Косіль і її нишпорок? Ніде, хіба у найсвятіших і найпотаємніших закутках підземелля, у самому серці яскині Безіменних, куди не наважиться увійти Косіль. Та чи існує взагалі таке місце, яке могло би вселити страх у душу товстухи? Можливо, жриця і справді побоюється Володінь Пітьми. Але вона здатна приборкати свої страхи, аби лише домогтися поставленої мети. Важко сказати, наскільки добре Косіль вивчила Лабіринт. Арха підозрювала, що вона знає набагато більше, ніж удає. Адже й Тар, і Арха Колишня розповідали Косіль усе, що знали, та й сама жриця не раз потай навідувалася у підземелля. І все ж було в Лабіринті місце, недосяжне для Косіль, таємницю якого стерегли, наче зіницю ока.
— Я піду попереду, а ти потягнеш в'язня за мною. Вогню не запалюватимемо. А потім повернешся сюди, викопаєш у Підмогиллі яму, зробиш порожню домовину і засиплеш її землею, але так, щоб у разі потреби могилу можна було знайти. Копай глибоко, зрозумів?
— Ні, — роздратовано промовив Манан. — Крихітко, це небезпечні хитрощі. Не можна так ризикувати! Ти ж знаєш: чоловікам заборонено заходити у Підмогилля, за це чекає кара...
— Держи язик за зубами, старий дурню! Ти смієш повчати мене? Я виконую волю Безіменних. Марш за мною!
— Пробач, маленька повелителько, пробач...
Вони повернулися до Карбованої Зали. Арха чекала біля
