Американські боги - Ніл Гейман
Тінь зловив себе на тому, що перекочує золоту монету між пальцями, то автоматично ховаючи її в долоні, то знову видобуваючи «з повітря».
Поруч із дверима висів аркуш паперу з ім’ям його дружини. Тінь зайшов до каплички. Він знав більшість присутніх: Лорину родину, колег з турагентства, кількох друзів і подруг.
Усі вони впізнали його, він бачив це по їхніх очах. Однак не було ні вітань, ні усмішок. В кінці кімнати на невисокій підставці стояла труна бежевого кольору, поряд з нею вінки з квітами: пурпуровими, жовтими, білими і насичено-бузковим. Тінь ступив уперед. З того місця, де він тепер стояв, було видно Лорине тіло. Він не хотів підходити ближче, але не смів піти геть.
Чоловік у темному костюмі — Тінь подумав, що той працює в похоронному бюро, — звернувся до нього:
— Пане? Чи хотіли б ви підписатись у книзі співчуття? — і вказав на оправлену в шкіру книгу на невеличкому пюпітрі.
Почерк у нього був акуратний. Він написав «ТІНЬ», потім вказав дату. Тоді вивів поряд у дужках (ЦУЦИК) — повільно, намагаючись відтягнути той момент, коли доведеться пройти в інший кінець приміщення. Туди, де були люди та бежева труна — що б там у ній не лежало, воно більше не було Лорою.
Дрібненька жінка зайшла з коридору і завагалась на вході. Мідно-руде волосся контрастувало з дуже дорогим і дуже чорним одягом. Вдівська ноша, подумав Тінь, який добре її знав: то була Одрі Бартон, дружина Роббі.
Одрі тримала букет фіалок, стебла загорнуті у срібну фольгу. Такі букети збирають діти десь у червні. От тільки зараз був зовсім не червень.
Одрі глянула простісінько на Тінь, але з її виразу обличчя не можна було сказати, чи вона впізнала його. Вона перетнула кімнату в напрямку Лориної труни. Тінь ступав услід.
Лора лежала з заплющеними очима, руки складені на грудях. На ній був синій костюм консервативного покрою, якого Тінь не впізнав. Довге каштанове волосся зачесали назад з обличчя. Це була ніби Лора, але ніби й ні: Тінь зрозумів, що ця її застиглість геть неприродна. Лора завжди дуже неспокійно спала.
Одрі поклала свій літній букетик фіалок Лорі на груди. Тоді скривила губи, нафарбовані бузковим, і щосили плюнула в Лорине мертве обличчя.
Слина впала на Лорину щоку і повільно стала стікати до її вуха.
За мить Одрі вже простувала до дверей, Тінь поквапився їй услід.
— Одрі? — покликав.
Цього разу вона впізнала його.
— Тіне? Тебе випустили чи ти втік? — Її голос звучав глухо і безбарвно. Тінь подумав, чи не накачалась вона заспокійливим.
— Випустили. Вчора. Тепер я вільна людина. А що це збіса мало означати?
У темному коридорі вона зупинилась.
— Фіалки? То були її улюблені квіти. Ми завжди збирали їх разом, коли були маленькими.
— Я не про фіалки.
— А. Ти про це... — Одрі змахнула невидиму краплю з кутика губ. — Гм, мені здавалося, що це очевидно.
— Не для мене, Одрі.
— Тобі ніхто не сказав? — в її голосі не було емоцій. — Твоя дружина сконала з членом мого чоловіка в роті, Тіне.
Вона повернулась, вийшла надвір, і Тінь дивився, як вона поїхала геть з паркінгу.
Тоді зайшов назад у похоронне бюро. Слину вже хтось витер.
Усі присутні уникали його погляду. Ті, хто наважився на розмову, бурмотіли неоковирні слова співчуття і квапились відійти.
Після обіду — Тінь поїв у «Бургер кінгу» — відбувся похорон. Бежеву труну Лори доправили на невеличке комунальне кладовище на краю містечка. На порослому деревами лужку без паркану купчилися надгробки з білого мармуру і чорного граніту.
Разом із матір’ю Лори він доїхав до цвинтаря у катафалку Венделового похоронного бюро. Пані Мак-Кейб, судячи з усього, знайшла винного у Лориній смерті, і це був Тінь.
— Якби ти був тут, — рубанула вона, — цього не трапилося б. Взагалі не знаю, чому вона вийшла за тебе заміж. Я їй казала. Причому, багато разів. Але хто ж буде слухати свою стару матір, — вона на мить замовкла і придивилась до обличчя Тіні. — Ти що, побився з кимось?
— Побився.
— Варвар, — вона так рвучко задерла голову, що всі її підборіддя затрусилися, стулила губи і втупилася в точку перед собою.
На подив Тіні, Одрі Бартон теж прийшла на похорон, тільки трималася позаду. Після короткої церемонії труну опустили в сиру землю. Люди порозходилися.
Тінь зостався. Він стояв, сховавши руки до кишень, тремтів і вглядався в яму.
Небо над ним було сталево-сірим, тьмяним і пласким, ніби люстро. Примарні верткі сніжинки продовжували безладно сипати зверху.
Він хотів щось сказати Лорі, і готовий був дочекатися, доки слова складуться докупи у нього в голові. Вечоріло, світ довкола почав потроху втрачати барви. Ноги Тіні заніміли, а руки і обличчя пекли від холоду. В пошуках тепла він засунув руки до кишень і мимоволі зімкнув пальці довкола золотої монети.
Тінь підійшов до гробу.
— Це тобі, — сказав.
На труну вже кинули кілька лопат землі, але яма була ще не повна. Він вкинув золоту монету до Лориної могили і насипав ще землі, щоб приховати золото від ласих до наживи гробарів. Обтрусив ґрунт із рук та додав:
— Спи спокійно, Лоро. І... вибач.
Повернувся обличчям до вогнів містечка і попростував до Іґл-Пойнта.
До мотелю було добрих дві милі, але його гріла думка, що після трьох років тюрми він хоч вічно може отак іти собі, куди забажається. Він був вільний вирушити на північ і дійти до Аляски, чи спрямувати свої стопи на південь, до Мексики, чи й далі. Аж до Патагонії, та хоч до Tierra del Fuego, Вогняної Землі. Тінь спробував згадати, чому її так назвали: в пам’яті зринули образи з книжок, які він читав дитиною, образи голих чоловіків, що гуртувалися коло багаття, щоб зберегти трохи тепла...
Його нагнала автівка. Скло опустилось. — Підвезти тебе? — спитала Одрі Бартон.
— Ні. Тільки не ти.
Він закрокував далі. Автівка Одрі повзла поруч з черепашачою швидкістю. Сніжинки витанцьовували перед світлом її фар.
— Я вважала її найкращою подругою. Ми щодня розмовляли. Коли ми з Роббі сварилися, вона дізнавалась про це першою. А потім ми ішли в гендель, попивали маргариту і теревенили про те, якими козлами бувають мужики. А тим часом вона
