Американські боги - Ніл Гейман

— Одрі, просто їдь геть.

— Я тільки хочу, щоб ти знав, що в мене були серйозні підстави вчинити так, як я вчинила.

Тінь промовчав.

— Чуєш! — заволала вона. — Я з тобою розмовляю!

Тінь обернувся:

— Чого тобі? Ти хочеш, щоб я сказав, що ти мала рацію, коли плюнула Лорі в обличчя? Чи ти хочеш, щоб я сказав, що мені не боляче? Чи що тепер, як ти мені це розповіла, я її ненавиджу, а не сумую за нею? Одрі, цього не буде.

Вона мовчки проїхала за ним ще кількадесят метрів. Тоді запитала:

— Як там малося у цюпі, Тіне?

— Нормально. Тобі там було б геть-зовсім затишно.

Вона натисла на педаль газу, мотор заревів, машина вирвавалася вперед і поїхала геть.

Коли світло фар згасло, світ став западати у темряву. Сутінки відходили і перетворювалися на ніч. Тінь сподівався, що ходьба зігріє його, принісши тепло до закрижанілих кінцівок. Цього не трапилось.

Ще в тюрмі О’Блуда, Ловкий, якось назвав маленький в’язничний цвинтар віддалік, за лазаретом, Костяним Садом, і цей образ міцно загніздився в Тіневій свідомості. Тієї ночі йому наснився садок, залитий місячним світлом. В садку росли крейдяно-білі дерева-скелети, гілки яких закінчувались кістлявими руками, а коріння проростало глибоко в гроби. Дерева в костяному саду плодоносили, і уві сні плоди збурювали глибоку тривогу, але прокинувшись, він не зміг згадати ні що то були за плоди, ні чому вони викликали таку огиду.

Машини проносилися повз нього. Тінь хотів би, щоб на узбіччі був тротуар. Він спіткнувся об щось, чого не зміг розгледіти, і беркицьнувся в придорожню канаву, а права рука на кілька дюймів провалилася в холоднюще багно. Звівся на ноги, витер руку об штанину. На мить зупинився в недоладній позі. Перед тим, як вдихнути різкий хімічний запах з якоїсь мокрої шмати, що закрила йому рота і носа, встиг помітити тільки, що хтось підібрався до нього ззаду.

Цього разу падіння виявилося теплим і заспокійливим.

Тінь почувався, ніби маківка його черепа відлетіла, і її закріпили на місце покрівельними цвяхами, перед очима все пливло.

Руки були зв’язані за спиною якимись, як здавалося, ремінцями. Він сидів у машині і відчував плечем шкіряну оббивку сидіння. Перед ним було іще одне сидіння — на мить Тінь злякався, що з його окоміром щось не те — але ні, воно справді було розташоване так далеко.

Поряд із ним хтось сидів, але Тінь не міг повернутися, щоб розгледіти цих людей.

А навпроти, в іншому кінці довжелезного лімузина, сидів товстий молодик, який саме відкривав бляшанку дієтичної коли з коктейль-бару. На ньому було довге чорне лискуче пальто із якоїсь м’якої тканини. Йому було не більше двадцяти: на щоці переливався розсип вугрів. Він побачив, що Тінь прийшов до тями, і посміхнувся.

— Привіт, Тіне. Не надумай робити фігні.

— Домовились, не робитиму. Висадіть мене, будь ласка, біля мотелю «Америка», далі по шосе.

— Вріж йому, — звернувся товстун до когось, хто сидів ліворуч від Тіні. Від удару в сонячне сплетіння Тінь склався вдвоє. Розігнутися вдалося не одразу. — Я ж казав, не роби фігні. А це була фігня. Відповідай коротко і по ділу, інакше я завалю тебе, та й по всьому. А може і не просто завалю, а скажу малим поламати усі до однієї чортові кістки у твоєму тілі. Я рахував, разом їх двісті шість. Так що не роби фігні. Січеш?

— Так.

Лампочки під стелею лімузина міняли колір: з фіолетового на синій, потім на зелений, потім на жовтий.

— Ти працюєш на Середу, — констатував молодик.

— Так.

— І що це старе хуйло задумало? Ну тобто, що він забув саме тут? Він же ж має якийсь план на гру. Розкажи про його задуми.

— Я працюю на пана Середу лише з сьогоднішнього ранку. На побігеньках. Ну і водити машину ще ніби маю, але наразі не доводилось. Ми заледве парою слів перекинулись.

— Тобто ти кажеш, що не в курсі.

— Я кажу, що не в курсі.

Хлопець сфокусував погляд на Тіні. Сьорбнув коли з бляшанки, відригнув і продовжив дивитись ще якийсь час.

— Якби знав, то сказав би?

— Напевно, ні, — зізнався Тінь. — Ти ж сам сказав, що я працюю на пана Середу.

Співрозмовник Тіні відволікся на срібний портсигар, який видобув із внутрішньої кишені пальта. Відкрив його, дістав цигарку та запропонував Тіні:

— Куриш?

— Ні, дякую, — Тінь вирішив був, що це гарна нагода попросити розв’язати йому руки, але потім передумав.

Товстун курив самокрутку. Він клацнув матовою чорною «Зіппо», і лімузин заповнив запах... ні, не тютюну, і навіть не трави, подумав Тінь, а запах горілих мікросхем.

Юнак глибоко затягнувся, затамував подих. З його рота просочилось трохи диму, і він одразу з ж втягнув цей дим назад у ніздрі. Тінь подумав, що потрібна тривала практика перед дзеркалом для того, щоб так впевнено грати на публіку.

— Якщо ти мені брешеш, — вимовив хлопець відчужено, ніби звіддалік, — то я ж тебе завалю до бісової мамки. Ти в курсі.

— Так, ти вже казав.

Товстун іще раз зі смаком затягнувся. Освітлення міняло колір — помаранчевий, червоний, знову фіолетовий.

— Мотель «Америка», кажеш? — він обернувся і постукав у водійське віконце, яке миттю опустилось. — Чуєш, їдь до мотелю «Америка», далі по шосе. Треба підкинути нашого гостя.

Водій кивнув і підняв скло.

Оптоволоконні вогні під стелею лімузина все переливалися приглушеними кольорами у тій самій послідовності. Тіні здалося, ніби очі його співрозмовника виблискують таким самим світлом, тільки зеленим — як на допотопному моніторі.

— А ти, мужик, передай Середі таке. Передай йому, що він у минулому. Його забули. Він старий, і йому доведеться з цим змиритися. Передай йому, що ми — майбутнє, і нам насрати і на нього, і на його посіпак. Його час сплив. Січеш? Передай йому ці чортові слова. Його списали на сміттєзвалище історії, а я — і такі, як я — розсікаємо у лімузинах супермагістралями прийдешнього дня.

— Я передам, — від диму Тінь почав чманіти. Тільки б не наблювати тут, думав він.

— Передай йому що ми, сука, перепрограмували реальність. І ще, передай йому, що мова — це вірус, релігія — операційна система, а молитви — їбучий спам.