Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— А що ви знаєте про війну, хлопці? — Тихо запитала Келен.

— Ми всі добровольці. Я служу вже три роки, і тут у нас майже всі служать хоча б по року. Нас учив боротися сам принц Гарольд, а він битися вміє. Ми кілька разів перемагали в навчальних боях. У цей похід нас послали, щоб ми пройшли останнє випробування. До цього ми провели в польових умовах близько місяця. Ми молоді, але це не означає, ніби ми не вміємо воювати. Ми — сильні, загартовані воїни. Чандален засміявся:

— Ви — загартовані? Але ви подорожуєте, як жінки. Тобто як деякі жінки, — поправився він, перехопивши незадоволений погляд Келен. — Ви їздите у візках. А це робить вас зніженими. Завтра ви загинете.

Келен повернулася до Райана і його помічникам і сказала:

— Мій друг помиляється. Ви не загинете завтра. Лице командира прояснилося.

— Значить, ти віриш в нас? Вона похитала головою:

— Ви не загинете завтра тому, що я вам цього не дозволю. Я відправлю вас назад, до ваших головних сил. Це наказ, командир. Я сама вирушаю в Ейдіндріл, щоб вирішити всю цю справу. Я зупиню це військо вбивць.

Капітан Райан спохмурнів:

— Нам не давали наказу повертатися. Ми проводили навчання, коли в Ебінісі це все трапилося. Тепер ми переслідуємо тих, хто це зробив, і не маємо наміру відступати.

— Захисників Ебініса було в кілька разів більше, ніж вас, — заперечила Келен. — Але вони були розгромлені тими, за ким ви женетеся.

— Це ми знаємо. Загиблі були нашими вчителями, нашими товаришами. Серед них були друзі, брати і батьки наших хлопців. — Капітан Райан намагався говорити спокійно, але йому це давалося важко. — Ми повинні були бути там, разом з ними, битися плечем до плеча.

Келен повернулася до них спиною. Закривши очі, вона стала розтирати віскі, щоб позбутися головного болю. З сумом думала вона про те, що ці хлопці завтра вирушать на вірну смерть, загинуть, як їх товариші, рідні та близькі, які захищали рідне місто. І знову Мати-сповідниця згадала лиця придворних дівчат в покоях королівського замку.

Повернувшись до молодого командира, Келен подивилася йому в очі. Здається, вона вже бачила його раніше.

— Це ж ти, — прошепотіла вона. — Ти закривав двері в палаці. Двері, які вели в покої придворних дам королеви.

Капітан кивнув, на очах заблищали сльози, губи затремтіли.

— Чому вони так вчинили з нашим народом?

— Мета ворожих воєначальників — змусити противника робити дурниці, тихо відповіла Келен. — Треба, щоб противник був або дуже заляканий, або занадто розлючений і не міг тверезо мислити. Вони зробили це, щоб вас залякати, але це не головне, а головне — розсердити і змусити робити дурниці, які вас і приведуть до загибелі.

— Ми переслідуємо саме тих, хто зробив все це з нашим містом, — сказав командир. — У нас не було наказу повертатися. Тепер наше завдання переслідувати їх.

— Це і є та дурість, якої від вас добиваються вороги, — заперечила Келен. — Ви виконаєте інший наказ. Ви не повинні вступати в бій з цим військом.

— Мати-сповідниця, я воїн, і я поклявся служити моїй батьківщині і Серединний Землям. Я не так довго живу на світі, але до сих пір у мене не було й думки про те, щоб не підкоритися моїм командирам, моїй королеві або Матері-сповідниці. Але в цьому випадку я не можу підкоритися твоєму наказу. Якщо побажаєш, можеш застосувати до мене свою владу, але інакше тобі не домогтися виконання наказу.

Тут в розмову вступив його помічник Слоан:

— А потім тобі доведеться застосовувати свою владу і до мене, бо я займу його місце і поведу наших в бій.

— А після Слоана командиром стану я, і тобі доведеться підкорити собі і мене, — додав помічник Гобсон.

— А потім, — сказав Райан, — тобі доведеться по черзі підходити до кожного з наших воїнів, старших і молодших, і застосовувати до них свою владу. Адже якщо залишиться хоч один, він все ж піде завтра в бій і помре.

— Я піду в Вищу Раду і сама подбаю про припинення вбивств, відповіла Келен. — А то, що ви збираєтеся робити, — самогубство, і нічого більше.

— Мати-сповідниця! Ми повинні на них напасти!

— Навіщо? Заради слави? Ви хочете померти, як герої, чи помститися за вбитих?

— Ні, Мати-сповідниця. Ми бачили, що вони зробили з нашим Ебінісом.

Ми бачили, що вони роблять з полоненими. Ми знаємо, як вони вчинили з жінками і дітьми, з матерями і сестрами наших хлопців. Ми ніколи не забудемо зло, заподіяне нашому народу. — Він випростався і подивився їй в очі. Це був погляд людини, яка не відступить від свого рішення. — Ми хочемо воювати не заради слави, Мати-сповідниця. Ми знаємо, що ми — самогубці. Але ми самотні, і у нас немає сімей. Ми хочемо воювати, тому що знаємо: наші вороги прийдуть в інше місто і зроблять там те ж саме, що у нас в Ебінісі. Ми повинні спробувати зупинити їх. Ми заприсяглися захищати свій народ і не можемо змінити клятві. Потрібно постаратися зупинити їх, щоб вони не почали знову вбивати ні в чому не винних людей. Я помолюся добрим духам, щоб вони допомогли твоїй справі в Ейдіндрілі, але все це займе дуже багато часу. Скільки ще міст вони знищать, поки ти піднімеш проти них країни Серединних Земель? Як на мене, і одного міста багато. Крім нас, з ними зараз нікому битися. Тільки ми, віддавши свої життя, можемо запобігти новим жертвам. Коли я приймав присягу, то поклявся, що перш за все, якими б не були накази, буду захищати свій народ за будь-яких умов. Не заради слави, але щоб захистити тих, кому більше не від кого чекати допомоги. Я не маю права підкоритися твоєму наказові, Мати-сповідниця. Я був би радий отримати твоє благословення, але я повинен зупинити їх, благословиш ти мене, чи ні.