Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

Вона відповіла вже більш спокійно:

— Так. У нас немає чоловічого Хань, але нашийник збільшує нашу силу, дає нам владу над тими, хто його носить. Так ми отримуємо можливість навчати їх.

Річарда охопив гнів.

— Потім, сестра, ти заподіяла мені сильний біль, майже такий, як після, коли ти була зачарована, але тільки набагато сильніше. Чи можна з допомогою нашийника викликати сильний біль?

Сестра Верна, не дивлячись на Річарда, ретельно витирала руки об траву.

— Так. Але насправді я не завдавала тобі такого болю. У вежі це була мана.

— Я зажадав, щоб ти припинила мене мучити, інакше я покладу цьому край, — продовжував він. — Ти відмовилася, тоді я закликав магію меча і звільнився від тієї сили, що прикувала мене до стіни. Ти прийшла в лють і сказала, що це була моя остання помилка. Ти сказала, що вб'єш мене, і дійсно хотіла мене вбити.

— Мені дуже шкода, Річард, що тобі довелося все це пережити. Але… що ж ти зробив зі мною… Тобто в тому видінні?

— Я відрубав тобі голову. — Сестра зблідла і застигла на місці. — Я не хотів, але в мене не було вибору. Я був впевнений, що ти мене вб'єш.

До неї повернулося самовладання.

— Звичайно, ти був впевнений, Річард. Але все це — тільки мана. Насправді ти ніколи не зміг би мене вбити.

— Кого ти хочеш переконати в цьому? Мене чи себе?

— Все, що ти бачив у вежі, було маною, — наполегливо повторила вона.

— Насправді все зовсім не так.

Річард не став заперечувати. Він повернув рожен і зняв з вогню чавунну сковорідку, на якій пікся великий коржик.

— Як би там не було, — сказав він, — але коли я знову побачив тебе, я не знав, що ти — мана чи дійсність, але дуже сподівався, що не мана. Адже я зовсім не хотів тебе вбивати. — Він посміхнувся. — І потім, я ж обіцяв, що ти вийдеш з Долини заблукалих.

— Так, — кивнула сестра. — Твої емоції та бажання сильніші твого розуму.

— Сестра, я просто хотів врятуватися сам і врятувати тебе. Вона зітхнула:

— Річард, я не сумніваюся, ти хотів, як краще, але ти повинен зрозуміти: ти не завжди знаєш, як краще. Ти вдаєшся до своєї Хань несвідомо, не розуміючи, що робиш. Ти можеш накликати на себе біду.

— А як я вдаюся до свого Хань?

— Іноді чарівники дають клятви, які їх Хань прагне виконати.

Пообіцявши, що виведеш мене з долини, ти закликав дар провидіння.

— Якого ще провидіння? — Нахмурився Річард.

— Ти інтуїтивно вдався до допомоги чарівної сили, якою ти наділений, а ця сила включає в себе і дар провидіння. Сам того не знаючи, ти зробив у минулому вчинок, який допоміг тобі в майбутньому.

— Про що це ти?

— Ти знищив кінські вудила.

— Я ж пояснював, чому. Застосовувати такі вудила — жорстоко. — Сестра Верна похитала головою:

— Ось про це я і говорю. Ти був впевнений, що позбувся вудил саме тому. Але насправді все було зовсім інакше. У твоїй свідомості дія твого Хань відбивається спотворено. Пам'ятаєш, під час галопу я не вірила, що ти правий, і намагалася направити коня в іншу сторону, але не змогла, тому що вудил не було?

— Ну і що? — Запитав Річард.

— Те, що ти в минулому позбувся вудил, допомогло тобі стримати слово.

Так проявився дар провидіння, Але ти махав сокирою наосліп.

Річард недовірливо подивився на неї.

— Ну, це вже мабуть занадто, сестра Верна.

— Я знаю, як діє дар, Річард. — Річард трохи подумав над її словами. Все ж він не вірив в її правоту, але вирішив не сперечатися. Зараз його більше цікавило інше.

— У тебе вже скінчився твій зошит? — Запитав він. — Я не бачив, щоб ти останнім часом робила записи.

— Вчора я відправила повідомлення про те, що ми вийшли з долини. Поки мені більше нема про що писати. Зошит чарівний, і я завжди можу стерти старі записи. Там залишалося дві сторінки, а вчора з'явилася третя. Річард відламав шматок коржа.

— А хто така абатиса? — Раптом запитав він.

— Вона поставлена над сестрами Світу. Вона… Стривай, але ж я ні разу не говорила тобі про абатису! Звідки ти про неї дізнався?

— А я в твоєму зошиті прочитав.

Сестра Верна машинально потяглася до пояса, за яким носила зошит.

— Як ти посмів читати мої записи! Я цього не…

— Але ти тоді була мертвою, — пояснив Річард. — Тобто не ти, а та, кого я бачив у вежі. Зошит впав на землю, і я його прочитав.

Сестра Верна полегшено зітхнула.

— Ну, це тобі все привиділося. Я ж казала, що насправді все зовсім не так.

Річард відламав ще шматок коржа.

— Там були списані всього дві сторінки, як і в цьому зошиті. А третю ти дійсно списала, коли ми виїхали з долини.

— Це було видіння, Річард.

— На одній сторінці, — уперто продовжував він, — було написано: «Я сестра, яка несе відповідальність за цього хлопчика. Отримані мною вказівки нерозумні, якщо не сказати — абсурдні. Мені необхідно знати, в чому сенс цих вказівок. Мені необхідно знати, від кого вони виходять. Ваша в служінні Світлу сестра Верна Совентрін». А на наступній сторінці я прочитав: «Ти повинна виконувати вказівки, або ж тобі доведеться відповідати за наслідки. І більше не сумнівайся в вказівках з Палацу. Абатиса, власноруч».

Сестра Верна зблідла. — Тобі не слід читати чужі записи!