Битва королів - Джордж Мартін

— Що?

Мормонтів крук задер голову і кракнув. Звук розітнув тісняву намету, як ніж.

— Якусь силу. Яку саме, бранець сказати не міг. Може, його допитували надто суворо, бо він помер, так майже нічого й не розповівши. Хоча я сумніваюся, що він щось знав.

Джон чув, як надворі виє вітер. З тонким свистом проникаючи крізь мури городища, він шарпав линви намету. Мормонт замислено потер вуста.

— Якусь силу,— повторив він.— Я маю знати яку.

— Тоді слід вислати розвідачів у гори.

— Не хочеться ризикувати людьми.

— Всі колись помремо. Та й для чого було вдягати ці чорні плащі, як не для того, щоб померти на захист держави? Я б радив вислати п’ятнадцятеро людей — три гурти по п’ятеро. Один гурт на Молочноводу, один — на Скімливий перевал, ще один — на Велетові Сходи. Джармен Баквел, Торен Смолвуд і я станемо на чолі. Дізнаємося, що ж на нас у тих горах чека.

— Чека,— крукнув ворон,— чека!

Лорд-командувач Мормонт глибоко зітхнув.

— Бачу, іншого вибору немає,— відступив він,— та якщо ви не повернетеся...

— Хтось та спуститься з Льодоіклів, мілорде,— сказав розвідник.— Якщо ми, це чудово. Якщо ж ні, це буде Манс Рейдер, а ви засядете в нього на дорозі. Він не може виступити на південь, лишивши вас у тилу, щоб ви насідали йому на п’яти. Йому доведеться напасти. А тут місце укріплене.

— Не настільки укріплене,— сказав Мормонт.

— Тоді ми всі, вважайте, мертві. Але наша смерть забезпечить трішки часу для братів на Стіні. Часу, щоб ввести гарнізони в порожні замки й заморозити брами; часу, щоб скликати їм на допомогу лордів і королів; часу, щоб нагострити топори й полагодити катапульти. Тоді не будуть марними наші смерті.

— Смерті,— забурмотів крук, походжаючи в Мормонта на плечах.— Смерті, смерті, смерті, смерті.

Старий Ведмідь згорбився й мовчав, так наче не міг уже винести ваги мови. Та нарешті він сказав:

— Хай пробачать мені боги. Обирайте собі людей.

Кворин Піврукий обернув голову. Зустрівшись очима з Джоном, він на довгу мить затримав на ньому погляд.

— Дуже добре. Я обираю Джона Сноу.

Мормонт кліпнув.

— Та він ще зовсім хлопчик! І до того ж мій стюард. Навіть не розвідник.

— Толет подбає про вас не гірше, мілорде,— Кворин підніс свою покалічену руку з двома останніми пальцями.— За Стіною і досі мають силу давні боги. Боги перших людей... і Старків.

Мормонт поглянув на Джона.

— А що на це скажеш ти?

— Я піду,— миттю відказав той.

— Я так і думав,— сумно всміхнувся старий.

Коли Джон вийшов з намету поряд з Кворином Півруким, займалося на світ. Навколо кружляв вітер, розмаюючи чорні плащі й розсипаючи червоні іскри з багаття.

— Виїжджаємо опівдні,— сказав розвідник.— Тому ліпше йди пошукай того свого вовка.

Тиріон

— Королева має намір відіслати королевича Томена геть.

Вони стояли навколішках у тихих сутінках септу, оточені тінями й мерехтливими свічками, та Лансель усе одно говорив неголосно.

— Лорд Гайлз забере його в Розбі й заховає там під виглядом пажа. Планують пофарбувати йому чуприну в темний колір і всім казати, що він — син лицаря-бурлаки.

— Вона юрби боїться? Чи мене?

— І того, і того,— сказав Лансель.

— А! — Тиріон і гадки не мав про цю хитрість. Невже Вейрисові пташечки вперше його підвели? Навіть павуки, мабуть, іноді щось і проґавлять... Чи євнух веде складнішу гру, ніж він собі уявляв? — Дуже вам дякую, мілорде.

— Ви зможете задовольнити моє прохання?

— Мабуть.

Лансель хотів у наступній битві отримати під командування власний загін. Чудовий спосіб не дожити до справжніх вусів, але ж юні лицарі завжди вважають себе непереможними.

Кузен вислизнув геть, а Тиріон затримався. Біля олтаря Воїну він від однієї свічки підпалив іншу. «Бережи мого брата, ти, клятий вилупку, він же один з ваших». Другу свічку він запалив Невідомцю — за себе.

Уночі, коли в Червоній фортеці стемніло, до Тиріона, який саме запечатував листа, увійшов Брон.

— Віднеси це серу Джейсліну Байвотеру,— карлик накрапав на пергамент гарячого золотого воску.

— Що там пишеться? — Брон читати не вмів, тож ставив зухвалі запитання.

— Що він має взяти півсотні своїх найкращих розвідників і прочесати рожевий гостинець,— Тиріон притиснув до воску свою печатку.

— Станіс радше з’явиться на королівському гостинці.

— О, та я знаю. Скажи Байвотеру, щоб не зважав на те, що написано в листі, й вів своїх людей на північ. Нехай зробить засідку на дорозі Розбі. За день чи два лорд Гайлз поїде до себе в замок з дюжиною солдатів, кількома слугами й моїм небожем. Королевич Томен, можливо, буде перевдягнений у пажа.

— Хочете повернути хлопця, так?

— Ні. Хочу, щоб він доїхав до замку.

Забрати хлопця з міста — одна з сестриних найкращих ідей, вирішив Тиріон. У Розбі Томену не загрожуватиме натовп, а те, що його розділять з братом, трохи ускладнить життя Станісу: навіть якщо він захопить Королівський Причал і стратить Джофрі, все одно йому доведеться змагатися за престол з претендентом від Ланістерів.

— Лорд Гайлз надто хворий, щоб наважитися на втечу, й надто боягузливий, щоб вступити у бій. Він звелить каштеляну відчинити браму. Опинившись усередині за мурами, Байвотер має вигнати гарнізон за поріг й обороняти Томена самостійно. Спитаєш його, чи подобається йому, як звучить «лорд Байвотер».

— «Лорд Брон» звучало б краще. Я так само можу зайнятися хлопцем. Гойдатиму на коліні та співатиму колискових, якщо в цьому полягає завдання лорда.

— Ти мені потрібен тут,— сказав Тиріон. «Небожа я б тобі не довірив». Станеться щось із Джофрі — претензії Ланістерів на престол ляжуть на юні плечі Томена. Золоті плащі сера Джейсліна захищатимуть хлопця, а Бронові перекупні мечі радше продадуть його ворогу.

— А що новому лордові зробити зі старим?

— Що схоче, тільки щоб не забував його годувати. Не хочу, щоб він помер,— Тиріон відсунувся від столу.— Сестра пошле з королевичем когось із королівської варти.

Брона це не схвилювало.

— Гончак — собака Джофрі, він його не кине. А з рештою золоті плащі Залізнорукого мають легко впоратися.

— Якщо дійде до вбивства, перекажи серу Джейсліну, щоб не робив цього на очах у Томена,— Тиріон накинув на себе важкий