Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

«Нещасний дурник? — подумав Кел. — Він намагається занапастити наше життя, а батько тільки це й може сказати?»

А як же балади, що їх співають вечорами біля каміна? Історії про кмітливих пастухів, здатних пошити в дурні та залишити ні з чим навіженого світлоокого? Вони побутували в дюжинах варіантів, і Кел чув їх усі до єдиного. Хіба ж не повинен Лірін відповісти ударом на удар? Зробити щось, а не просто сидіти й чекати?

Але він нічого не сказав. Бо наперед знав, що почує у відповідь: «Я сам про це подбаю. А ти зосередься на навчанні».

Зітхнувши, Кел відкинувся на спинку стільця й знову відкрив фоліант. В операційній стояла напівтемрява: її освітлювали чотири сфери на столі та ще одна-єдина, якою хлопець користувався для читання. Решту з них Лірін тримав зачиненими в шафці, подалі від людських очей. Кел підніс свою сферу над книжкою, і її світло впало на сторінку. На звороті містилися розлогіші описи хірургічних процедур, які читала йому мати. Вона була єдиною письменною жінкою в їхньому містечку, хоча Лірін стверджував, що серед темнооких жительок мегаполісів із хороших родин досить часто трапляються грамотні.

Занурившись у навчання, Кел машинально видобув щось із кишені. Камінчик, який чекав його на стільці, коли той прийшов позайматися. Він упізнав у ньому чергового «улюбленця» Тіена, з яким хлопчик останнім часом носився. Тепер він залишив його для Каладіна: малюк часто так чинив, сподіваючись, що старший брат також зможе розгледіти в ньому красу. Хоча всі вони здавалися звичайнісінькими камінцями. Доведеться запитати в Тіена, що ж такого особливого він у ньому помітив. У брата завжди було якесь пояснення.

Тепер він проводив свій час, навчаючись теслярству в Рала — одного з місцевих мешканців. Лірін неохоче прилаштував його туди — хірург сподівався на ще одного асистента, але Тіен не зносив вигляду крові. Його щоразу мов правець поставив, і він до неї так і не призвичаївся. Це непокоїло Кела. Він сподівався, що коли полишить Гартстоун, саме брат стане батьковим помічником. А податися звідси хлопець збирався всерйоз — хоч так, хоч інак. Він ще не визначився між армією та Харбрантом, проте останнім часом схилявся до думки стати списником.

Якщо він обере цей шлях, йому доведеться діяти потайки, і то лише коли добре подорослішає, щоб вербувальники зголосилися прийняти його попри заперечення батьків. П’ятнадцять — це, напевно, достатній вік. П’ять місяців очікування. А наразі він вирішив, що обізнаність із м’язами та життєво важливими органами стане в пригоді як хірургу, так і списоносцю.

У двері щось глухо вдарилося. Кел аж підскочив. Це був не стукіт, а саме удар. Звук повторився. Скидалося на те, ніби крізь деревину проштовхувалося щось важке — а може, гамселило в неї.

— Що це в буревіїв за?.. — видобув хірург, підводячись зі стільця. Він перетнув невелику кімнату: поли розстібнутого жилета ковзнули по операційному столу, і ґудзик шкрябонув об дерево.

Знову удар. Закривши фоліант, зі свого стільця зіскочив і Кел. У свої чотирнадцять із половиною він був майже як Лірін заввишки. З боку дверей долинуло дряпання — як-от від кігтів чи клішень. Кел раптом злякався, здійнявши руку в напрямку батька. Година була пізня, кімната — темна, а в містечку панувала тиша.

Знадвору таїлася якась істота. Висновуючи зі звуку — звір. Щось нелюдське. Подейкували, ніби в околицях чинив бешкет виводок білошипників, нападаючи на подорожніх. Перед внутрішнім зором Кела постав образ цих рептилій — завбільшки з коня та з покритою панциром спиною. Чи не одна з них принюхувалася до дверей? І дряпалася в них, пробуючи вломитися всередину?

— Батьку! — вереснув Кел.

Лірін смикнув за ручку дверей. І тьмяне світло сфер упало не на чудовисько, а на вбрану в чорне людину. У її руках був довгий металевий прут, а обличчя приховувала чорна шерстяна маска з прорізами для очей. Кел відчув, як нажахано закалатало його серце, коли цей без п’яти хвилин зламувач відскочив назад.

— Гадав, усередині нікого не буде, еге ж? — обізвався лікар. — Минув не один рік, відколи в містечку востаннє траплялась крадіжка. Мені соромно за тебе.

— Давай сюди сфери! — гукнув голос із темряви. У пітьмі замаячила ще одна постать, а потому й інша.

«Прародителю бур! — тремтливими руками Кел притискав до грудей фоліант. — Та скільки ж їх?» Це розбійники з великої дороги, вони прийшли грабувати містечко! Таке траплялося. І що далі, то частіше, стверджував його батько.

Та як же міг Лірін зберігати спокій?

— Ті сфери не твої, — крикнув іще чийсь голос.

— Справді? — запитав хірург. — І що, від цього вони стають вашими? Гадаєте, він дозволить вам залишити їх собі?

Лікар тримався так, немов перед ним були не грабіжники-заброди. Кел прокрався вперед, причаївшись позаду батька — наляканий і водночас засоромлений своїм страхом. Людські тіні, що переминалися в темряві, нагадували кошмарний сон. Їхні обличчя ховала чорнота.

— Ми віддамо їх йому, — пролунав один із голосів.

— Не доводь до гріха, Ліріне, — додав інший. — Тобі їх все одно не витратити.

Келів батько фиркнув і пірнув углиб кімнати. Хлопець скрикнув, задкуючи, коли той відчинив дверцята шафки, де тримав сфери. Лірін ухопив великий скляний кубок, у якому ті зберігалися. Він був накритий чорною тканиною.

— Це вони вам потрібні? — гукнув Лірін, поминаючи Кела й підходячи до дверей.

— Батьку? — видобув наляканий хлопчина.

— Хочете їхнє світло собі? — голос лікаря став гучнішим. — Маєте!

І зірвав тканину. Кубок вибухнув полум’яним світінням, яскравість якого замалим не сліпила. Кел затулився від нього рукою. Батько перетворився на затінений силует, який, здавалося, стискав у пальцях саме сонце.

Великий кубок сяяв спокійним світлом. Ледь не холодним. Кел закліпав сльозавими очима, які поступово адаптовувались. Тепер він чітко бачив людей надворі. Там, де щойно нависали загрозливі тіні, зіщулились якісь чоловічки, поздіймавши козирки долонь. Вони не вселяли страху. Радше навпаки: грубі маски на їхніх обличчях виглядали сміховинно.

І Келів переляк раптом змінився дивною упевненістю. На якусь мить йому здалося, що батько тримав у руках не світло, а саму здатність до пізнання. «Це Лютен», — подумав хлопець, помітивши серед нападників кульгу. Попри сховане за тканиною обличчя, того легко було впізнати. Батько Кела оперував його хвору ногу — саме завдяки йому той усе ще міг ходити. Він упізнав і