Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– По-моєму, Ліку, – здуваючи пил, сказала я, – це і є справжня карта, а не та, яку підсунув нам пан Кюнт.

– Звісно, не та, – пролунав від входу знайомий голос.

У отворі, освітлений магічним вогнем, стояв... Скріраніель.

– Я й припустити не міг, що ви вночі підете на цвинтар шукати те, чого шукати не потрібно. Тому що вам у цій історії робити нічого. Швидко вийшли звідси!

Ми гуртом вибралися зі склепу. Вигляд у нас був той ще: всі в пилу та гранітній крихті. На попелястих обличчях виблискували тільки очі.

Уже в місті, Рані нас вичитував як кошенят, що нашкодили.

– Я, значить, домовляюся з паном Кюнтом, щоб підсунути вам карту і пустити хибним слідом. А ви якимось чарівним чином лізете туди, куди лізти не треба.

– Але Рані...

– Замовкни, Лікраніель! З тобою буде особлива розмова! Ти викрав документ із сейфа!

– Тан, зрадник! – прошипів Лік.

– Якби він мені про це не розповів, то все могло закінчитися дуже сумно!

– Але ми самі впоралися... – знову почав виправдовуватися Лік.

– Нічого не бажаю чути! Вам допоміг випадок, не більше! Якби в Ельянга не кинули суміш, то він би вас знищив! До речі, що за суміш?

– Зробили ненавмисно на парі із зіллєваріння. Хотіли випробувати і, от... – розвела руками Кхибра.

– Зрозуміло, випробування вона пройшла успішно, – різко відповів Скріраніель. – Кому на думку спала ідея йти вночі на цвинтар?

Я згадала винуватця. Фамільяр теж мабуть зрозумів, що краще самому зізнатися.

– Мені, – пропищав він.

– Хто сказав?

Шафран підлетів до ельфа і сів на ніс. Скріраніель скосив очі. Дивитися на це без сміху було неможливо. Ми пирснули, а потім вибухнули гучним сміхом. Фамільяр перелетів до мене на рукав.

– Що смішного? – не зрозумів Рані. – Я питаю: що смішного?!

Але ми нічого не могли відповісти, регочучи, а коли віддихалися, заговорила я.

– Скріраніеле, цей скелет називав себе...

– Я знаю, як його звуть.

В одну мить нас накрив полог німоти.

– Не варто про це патякати на весь Ситів.

– Він сказав, що знав... мою маму.

– Знав. Він сватався до неї і отримав облизня. Ельянг Всесильний був досить могутнім магом. Я підозрював його в загибелі Єгора. Твого справжнього батька. Усе вказувало на те, що він постарався зробити так, що портал вийшов з ладу.

Мені стало моторошно: ця людина, тобто, вже скелет, убила мого батька, а сьогодні могла забрати й моє життя?

– А як він помер, цей Ельянг? – запитав Герман.

– Банально. Повертався з гостей. Дорогою його наздогнала гроза. Він не встиг себе захистити куполом. Його вбила кульова блискавка. Причому так само бридко, як зазвичай чинив він: підкралася ззаду і все. Був маг і не стало... Але досить про нього. Хто вас напоумив використовувати магію крові? – швидко переключився він.

Я потупила погляд.

– Зрозуміло.

– Рані, але ж король насправді не такий уже білий і пухнастий, – почав було Лік і замовк, дивлячись на брата.

– Тобі не здається, що ти занадто далеко зайшов, не встигнувши вступити до академії? Це не твого розуму справа, Лікраніеле Руаїкхар! Вас це теж стосується! – Скріраніель обвів нас грізним поглядом. – Дізнаюся, що полізли в політику – про все доповім ректорові. Він знайде спосіб зайняти вас чимось корисним. Цілодобово-корисним!

– Ви впевнені, що ми там не знайдемо пригод? – усміхнулася я.

– Руто, я зараз говорю про важливі речі, а тебе тягне на пригоди. Решту теж потягнуло чи як?

Ми мовчали.

– Не дай боги, я дізнаюся, що вас потягнуло на подвиги! – ще раз попередив Рані. – А зараз у гуртожиток, бігом марш!

Він зняв полог німоти. Але ми не бігли, а просто йшли. На вулиці – майже безлюдно. Рідкісні перехожі оберталися на нас. Ще б пак, натовп брудних обшарпанців з палаючими очима. Біля гуртожитку практично нікого не було. Герман зупинив мене, а хлопці рушили у кімнату. Кхибра озирнулася і все зрозуміла.

– Я сильно злякався за тебе, – він обійняв мене і пригорнув до себе. – Темно,  хоч око виколи, я не можу прочитати заклинання. Немов щось не дає мені цього зробити. Чую твій голос і не можу тебе знайти. Розумію, що це вплив давньої магії, а нічого не можу змінити.

– Кхибра розумниця, – похвалила я подругу.

– Вона просто героїня дня, вірніше, ночі.

– Я теж злякалася, – щиро сказала я. – Упала на підлогу і подумки з усіма прощаюся. Зараз, думаю, як прикладе мене шматком граніту, так і залишуся кувати в тому склепі з Ельянгом на пару.

З кущів долинув шерех.

– Хто там, виходь! – Герман озирнувся і миттєво закрив мене собою.