Глиняні ноги - Террі Пратчетт
Ніде в околицях міста виходів білої глини він не пригадував. Від міської брами й аж до Вівцескель лежали суцільні чорноземи. Той, хто пройшов би весь цей шлях пішки, до протилежного краю поля підріс би дюймів на два.
— Біла глина, — повторив він. — Де, в біса, тут є місцевість із білою глиною?
— То є загадка, — прорік Щебінь.
Ваймз безрадісно всміхнувся. Це дійсно була загадка. А загадок він не любив. Загадки мають звичку розростатися, якщо не розгадати їх якнайшвидше. Загадки плодяться.
Пересічні вбивства траплялися постійно. І зазвичай розкрити їх був здатен навіть Щебінь. Коли знетямлена дружина стоїть над тілом свого чоловіка, тримаючи в руках погнуту коцюбу, й голосить: «Він не мав говорити так про нашого Невілла!» — не доведеться докладати багатьох зусиль, щоб розплутати справу до наступного перекуру. А коли суботнього вечора в «Латаному барабані» з меблів звисають (чи висять, прицвяховані до них) різні люди (чи їхні частини), а решта публіки має цілком безневинний вигляд, навіть і Щебенів інтелект не потрібен, аби здогадатись, що сталося.
Ваймз поглянув на тіло отця Трубчека. Дивовижно було, скільки крові витекло з цього чоловіка з тоненькими руками та хирлявими грудьми. Він однозначно не зміг би довго боронитися.
Ваймз нахилився і акуратно підняв одну з небіжчикових повік. Молочно-біле око з чорною зіницею поглянуло на нього звідти, де зараз був старий жрець — де б це не було.
Релігійний старий, що жив у парі тісних кімнаток і, судячи з запаху, явно виходив нечасто. Яку загрозу міг становити він?..
У двері просунув голову констебль Візит.
— Там унизу якийсь ґном з обсмаленою бородою і без брів каже, що ви звеліли йому прийти, ваша світлосте, — доповів він. — А ще там якісь містяни, які кажуть, що отець Трубчек був їхнім душпастирем, і вони хотіли б гідно його поховати.
— А, це має бути Малодупко. Відправте його сюди, — сказав Ваймз, випробовуючись. — Решті скажіть зачекати.
Малодупко видерся по сходах, побачив місце події й дістався вікна саме в ту мить, коли його знудило.
— Уже краще? — спитав нарешті Ваймз.
— Е... так. Сподіваюся.
— Тоді візьміться за це.
— Е... що саме я маю зробити? — спитав Малодупко, але Ваймз був уже на середині сходів униз.
Анґва загарчала. Це був сигнал Моркві, що він може знову розплющити очі.
Жінки — як зауважив одного разу Моркві Колон, гадаючи, що тому потрібна порада — бувають кумедними в деяких дрібницях. Їм може не подобатися, коли їх бачать без макіяжу, або вони можуть наполягати на купівлі валіз, менших, ніж у чоловіків, хоча завжди беруть зі собою більше одягу.
Щодо Анґви, то вона не любила, щоб її бачили еп route[28] з людської форми у перевертня або навпаки. Вона пояснювала, що в неї просто такий пунктик. Моркві дозволено було бачити її у тій чи іншій формі, але не в численних проміжних, щоб йому не розхотілося ще будь-коли її бачити.
В очах перевертня світ мав інакший вигляд.
По-перше, він був чорно-білим. Принаймні та його мала частина, яку в людській подобі вона назвала б «видимою», була монохромною — але яка різниця, коли видиме мусило сісти на заднє сидіння, а за кермо всідався нюх, із реготом вистромлюючи руку у вікно і роблячи вульгарні жести решті чуттів? Після перетворення вона завжди згадувала запахи як кольори та звуки. Запах крові був густо-коричневою глибокою басовою нотою, черствий хліб — напрочуд дзвінким яскраво-синім кольором, а будь-яка людська істота — чотиривимірною калейдоскопічною симфонією. Нюх давав змогу бачити не тільки в просторі, а й у часі: людина могла простояти ось тут одну хвилину, але для носа вона й за годину все ще лишалася тут, її запах майже не слабнув.
Не відриваючи носа від підлоги, вона обстежила закутки Музею ґномського хліба. Потім ненадовго вибігла в провулок і спробувала там.
За п’ять хвилин вона підбігла до Моркви і знову подала сигнал.
Коли він розплющив очі, вона натягала сорочку. Де в чому людське тіло мало перевагу: з парою рук ніщо не зрівняється.
— Я думав, ти зараз біжиш чиїмось слідом, — сказав він.
— І чиїм же? — спитала Анґва.
— Прошу?
— Я відчуваю його, тебе та хліб, і це все.
— Більше нічого?
— Грязюку. Пилюку. Все, як звичайно. О, ну є кілька дивних слідів, але їм не один день. Наприклад, я знаю, що ти був тут минулого тижня. Тут багато запахів. Жир, м’ясо, чомусь якась соснова смола, стара їжа... але присягаюся, що останніми днями тут не було жодної живої істоти, крім нього й нас.
— Але ж ти казала мені, що слід лишає кожен.
— Так і є.
Морква поглянув униз, на покійного куратора. Як це не сформулюй, до яких широких дефініцій не вдайся, самогубства той не чинив однозначно. Не за допомогою скибки хліба.
— Вампіри? — припустив Морква. — Вони вміють літати...
Анґва зітхнула.
— Моркво, я б розрізнила, якби вампір побував тут минулого місяця.
— Тут у шухляді майже пів долара монетками по пенні, — повідомив Морква. — Так чи йнак, злодій міг прийти сюди по Бойовий Хліб, авжеж? Це дуже цінний культурний артефакт.
— Цей бідака мав яких-небудь родичів? — спитала Анґва.
— Здається, в нього є старша сестра. Я раз на місяць заходжу сюди потеревенити. Він, знаєш, дозволяє мені потримати артефакти в руках.
— Це має бути весело, — сказала Анґва, перш ніж устигла сама себе спинити.
— Це дуже... приємно, авжеж, — урочисто погодився Морква. — Це нагадує мені мій дім.
Анґва зітхнула і ступила до задньої кімнати маленького музею. Та була типовою для будь-якого музею — тобто повного сміття та предметів, для яких не знайшлося місця на полицях, а також предметів сумнівної оригінальності, як-от монети з датуванням «52 до н. е.». Там стояли кілька лавок з осколками ґномського хліба на них, охайна стійка для інструментів із різнокаліберними качалками для тіста і кругом були папери. При одній зі стін, займаючи більшу частину кімнати, розташовувалася піч.
— Він досліджує старовинні рецепти, — промовив Морква, який, схоже, вважав себе зобов’язаним вихваляти експертні пізнання старого навіть після того, як той помер.
Анґва відчинила пічні дверцята. Звідти до кімнати ринуло тепло.
— Збіса пекарська піч, — сказала вона. — А то що
