Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
— Неправда! — підскочив малюк.
— Замовкни, — гаркнув другий стражник. — Ти, нікчемо, не посоромився обікрасти добру людину! Він же тебе з вулиці взяв, півроку годував-напував, йолопа! А ти в нього весь виторг за два місяці поцупив!
— Тисячу золотих! — додав рудобородий. — Таку грошву!
— Добре, що чорношкірий тямущим слугою виявився, про тебе звістку по всіх постах розніс, прикмети твої! — вигукнув високий. — До вечора про це вже вся Столиця знала б! А тут така удача — ти сам прийшов. Знав же, що тебе ловитимуть, ось і вигадав про викрадення дітей, так?
— Але це правда! — закричав малюк. — Він ніякий не купець! І він мене вкрав!
Стражник розсміявся. Однак хлопчисько зовсім дурний, раз вважає, що хтось може сприйняти серйозно такі нісенітниці. Він пригадав, як пан Наоб Лоос кілька разів навідувався до них — не із цієї нагоди, а набагато раніше. Поважний купець дбав про долю дітей-сиріт, малих безпритульників. Він, як добре знали стражники, віддавав частину свого часу прилаштуванню таких дітлахів у гарні будинки слугами або на інші роботи, наприклад, у Храми, та просив їх повідомляти про всіх затримуваних бездомних хлопчаків і дівчисьок. Пан Лоос навіть сам приїздив по них. Кілька разів у супроводі старших жерців найбільших столичних храмів. З дітьми він бував постійно м’який і добрий, незважаючи на те, що ті аж ніяк не завжди відповідали належною повагою та ввічливістю.
А стражники за сприяння бажаним Небові справам отримували гарну винагороду.
— Не обмовляй пана Наоба Лооса, негіднику! Ми добре знаємо цю шановну людину, яка не перший рік живе в Столиці, — гмикнув стражник. — А ти бурлака, брехун і злодій.
— Та ви хоч перевірте! — закричав Інтар.
— Не репетуй! Що перевіряти? Зібрати для твого приятеля всі кораблі з усіх портів Імперії? По-твоєму, ми такі дурні?
— Ні, більше… — буркнув Інтар.
Стражник насупився:
— А ти, мабуть, допомагав цьому білявому в покражі? Знаєш, де добро приховане? От я вас обох поважному панові Наобу й передам, із рук у руки.
Інтар махнув рукою. Відійшов від ґрат, Ренні за руку відтягнув. Повів малюка в найдальший куток.
— Край, ми в пастці. Цей пласколиций Наоб їм, мабуть, нагороду за тебе запропонував. Та й знають його тут, зважаючи на все… І справді за купця мають, — тут Інтар засумнівався й запитав: — А чуєш, Ренні, ти мені не збрехав про работоргівців? Може, все так було, як ці кажуть?
Ренні зітхнув і сказав, тихо й сумно:
— Якщо вже ти мені не віриш, то хто повірить? Я бурлака, він — купець… Думай, як знаєш.
І сів у куток, носом до стіни.
Інтару стало соромно. Він присів поруч, обійняв малюка за плечі:
— Гаразд… Я це… Я просто запитав. Я тобі вірю. Але ох і влипли ж ми… Якщо Пласколицього знають, йому невдовзі скажуть, що спіймали тебе… нас…
— І він обох забере?
— Ще б пак… Ловив одного хлопчиська, а попалися двоє… Ра-адості…
Малюк шморгнув носом.
— Ти через мене вляпався…
— Не рюмсай! Зараз іще рахуватися будемо, хто більше винен, — у нього в самого на душі лежав тягар: винним якраз він виходив, тому й гнівався сам на себе. — Знайшов, чим займатися! Давай краще думати… Може, ще вирвемося звідси.
Ренні кивнув і затих. Він уже не вірив у порятунок. А Інтар чесно спробував не думати про страшне, «що незабаром буде», й знайти лазівку в пастці, куди він сам їх обох запхав.
Проте скільки Інтар не ламав голову, нічого не придумувалося. День тягся повільно. Іноді приходили якісь люди, чогось вимагали, й стражники йшли з ними, але двері ж бо залишалися замкненими.
Удень хлопчикам дали півбуханця чорного хліба та глечика з водою. Незважаючи на сумовитий настрій, з’їли та випили хлопці все.
— Незабаром поважний пан Лоос за вами з'явиться, — повідомив їм рудобородий стражник, забираючи порожній глек. — Він недалечко живе, на тім березі річки, й про вас йому вже повідомили, тож до заходу сонця забере вас.
— Яке щастя… — буркнув Інтар.
Він уже ненавидів цю руду бороду й другого стражника, схожого на жердину, який весь час мовчав. Він ненавидів заодно й усіх інших стражників столиці, яким теж готовий був довірити й себе, й Ренні, а вони, бач, тільки й чекали, щоб схопити двох дітей та отримати за цей великий подвиг нагороду! Він ненавидів їх за те, що вони беруть усе, чого побажають, й нічого не дають натомість, він ненавидів Орама, який догоджає їм задарма, а спробуй вантажник чи мітляр, який нічого не заробив за день, попросити в трактирника нагодувати його заради Неба, так Орам вилає ще й помиями обіллє! Він ненавидів кожного з тих, хто спить у своїй вартівні серед дня, і їхніх десятників, і сотників, які забирають працею добуті такою дрібнотою, як Арим, мідяки, і їх тисяцьких, котрі зводять собі величезні будинки й дозволяють тим, хто їм служить, грабувати людей відкрито, ненавидів і радників Імператора за те, що вони дозволили все це міській варті, ненавидів самого Імператора за те, що в нього такі дурні, бридкі радники, за те, що він сам навіть перевірити не хоче, що в його Столиці, в його Імперії діється, де той, хто платить, витворяє, що схоче!…І Небо хлопчик ненавидів, бо воно холодне, йому байдуже, воно не бачить, не бажає бачити, що люди роблять із людьми!
Така сильна бушувала зараз в Інтарі ненависть, що він навіть затулив собі рота руками, щоб не кричати, не проклинати вголос їх усіх, всіх, всіх, і він ненавидів навіть самого себе за те, що боявся викричати їм усе це, за те, що він слабкий, маленький, що не може їм помститися! А він мстився б
