Битва королів - Джордж Мартін

— Отут ти помиляєшся, цибулевий лицарю. Є світло, що породжує більш як одну тінь. Стань перед вогнищем — і сам побачиш. Язики полум’я стрибають і танцюють, не завмирають ні на мить. Тіні збільшуються і зменшуються, і кожна людина відкидає дюжину тіней. Просто деякі світліші за інші, і все. Отож, люди кидають свою тінь і в майбутнє. Чи одну, чи багато — Мелісандра всі їх бачить.

Знаю, Давосе, ти цю жінку не любиш, я не сліпий. Мої лорди теж її недолюблюють. Естермонт вважає, що даремно ми обрали вогненне серце, і благає мене битися під давнім нашим коронованим оленем. Сер Гіяр каже, що жінка не може бути штандарт-юнкером. Інші перешіптуються, що їй не місце на моїх військових нарадах, що мені слід відіслати її назад в Ашай, що це гріх — лишати її на ніч у моєму шатрі. Вони перешіптуються... а вона служить.

— Як вона служить? — запитав Давос, боячись почути відповідь.

— Як треба,— глянув на нього король.— А ти?

— Я...— Давос облизав вуста.— Я до ваших послуг. Що я маю зробити?

— Нічого такого, чого не робив раніше. Глупої ночі треба непомітно пристати на човні до замку. Зможеш?

— Так. Сьогодні?

Король коротко кивнув.

— Судно знадобиться невелике. Не «Чорна чайка». І ніхто про це не має знати.

Давос хотів запротестувати. Тепер він лицар, а не колишній контрабандист, і ніколи не був він найманим убивцею. Та коли він розтулив вуста, слова так і не зірвалися з них. Це ж бо Станісу його справедливий лорд, якому він завдячує всім, що має. А ще ж не слід забувати про синів. Боги праведні, що ж вона з ним зробила?

— Щось ти замовк,— зауважив Станіс.

«І далі мовчи»,— сказав собі Давос, але натомість заговорив:

— Суверене, тепер я розумію, що замок узяти слід обов’язково, але, я певен, є й інші шляхи. Чесніші. Нехай сер Кортні лишить собі хлопця — тоді він здасться.

— Я мушу отримати хлопця, Давосе. Мушу. Мелісандра і це бачила в полум’ї.

Давос поміркував, чи не буде іншого виходу.

— У Штормокраї немає лицарів, здатних протистояти серу Гіяру чи лорду Карону... та й жодному з сотні присяжних мечів у вас на службі. Цей поєдинок... може, сер Кортні шукає можливості здатися, не втрачаючи гідності? Навіть якщо це коштуватиме йому життя?

На обличчя короля, мов хмарка, набігла тривога.

— Радше планує якесь віроломство. Ніякого двобою заступників не буде. Сер Кортні, навіть не кинувши ще рукавиці, вже був мертвий. Полум’я не бреше, Давосе.

«Але потрібен я, щоб напророковане справдилося»,— подумав він. Давно вже Давосу Сіворту не було так сумно.

Отак і сталося, що він знову перетинав Кораблетрощильну затоку глупої ночі, кермуючи човном з чорним вітрилом. Таке саме було небо, й таке саме море. Той самий запах солі в повітрі, і так само форкала вода, вдаряючись в облавок. Навколо замку палахкотіли тисячі багать, як горіли шістнадцять років тому багаття Тайрелів і Редвинів. Але все інше змінилося.

«Минулого разу я віз життя — хай і під виглядом цибулі. Цього ж разу я везу смерть — і вона має вигляд Мелісандри Ашайської». Шістнадцять років тому вітрила з кожним повівом вітру порипували й виляскували, поки Давос не спустив їх і не взявся за безшумні весла. І все одно серце в нього падало у п’яти. Але Редвинські вояки за стільки часу втратили пильність, тож він прошмигнув крізь кордон гладко, як чорний шовк. Цього ж разу всі кораблі навколо замку належали Станісу, а небезпеку могли становити лише чатові на мурах. І все одно Давос почувався, як напнута тятива.

Мелісандра скулилася на лавці, загубившись у брижах темно-червоного плаща, що окутав її з голови до ніг; під каптуром ховалося її бліде обличчя. Давос любив воду. Найкраще йому спалося, коли під ним гойдалася палуба, а посвист вітру в снастях був йому миліший за музику, яку співець добуває зі струн ліри. Та сьогодні вночі навіть море не могло заспокоїти його.

— Я відчуваю ваш страх, лицарю,— стиха заговорила червона жінка.

— Хтось мені сказав якось, що ніч темна й повна жахіть. І сьогодні я ніякий не лицар. Сьогодні я знову — Давос-контрабандист. Шкода, що ви не цибуля.

— То це мене ти боїшся? — засміялася вона.— Чи нашої справи?

— Вашої справи. Я до неї стосунку не маю.

— Це твоя рука підняла вітрило. Твоя рука тримає румпель.

Давос мовчки робив свою роботу. Узбережжя являло собою скелясту пастку, тож він вивів човна подалі в затоку. Тут він дочекається припливу. Позаду малів Штормокрай, але червону жінку це, здається, не хвилювало.

— Ви — добрий чоловік, Давосе Сіворте? — спитала вона.

«Хіба добрий чоловік робив би таке?»

— Я — чоловік,— озвався він.— Я лагідний до своєї жінки, але бував з іншими. Хотів бути справжнім батьком своїм синам — допомогти їм знайти своє місце в цьому світі. Так, я порушував закони, але ніколи до сьогодні не відчував провини. Я б сказав, що в мені всього намішано, міледі. Гарного й поганого.

— Сіренький чоловік,— сказала вона.— Ні білий, ні чорний — суміш двох кольорів. То це такий ви, пане Давосе?

— І що з того? Як на мене, більшість людей — сірі.

— Якщо половина цибулини почорніла, то вся цибуля — гнила. Чоловік або добрий, або лихий.

Багаття позаду перетворилися на єдине слабеньке світіння на тлі чорного неба, а земля майже зникла з очей. Час було повертати.

— Побережіть голову, міледі.

Давос штовхнув румпель, і човен, розвертаючись, здійняв хвилю чорної води. Мелісандра, спокійна як завжди, пригнулася під розгойданою реєю, однією рукою тримаючись за планшир. Дерево рипіло, полотнище репало, а вода хлюпотіла так гучно, що можна було заприсягтися — в замку все чути. Але Давос знав, що це не так. Нескінченний гуркіт хвиль, які б’ються в скелі,— ось і всі звуки, що проникають крізь товсті мури Штормокраю, та й то ледве-ледве.

Вони рушили до берега, і позаду човна зарябів кільватер.

— Ви тут говорили про чоловіків і цибулю,— мовив Давос до Мелісандри.— А як щодо жінок? Хіба не так само з ними? Ви добра чи лиха, міледі?

Вона хихикнула.

— О, добра! Я й сама певною мірою лицарка, любий сер. Заступниця світла і життя.

— Але сьогодні ви збираєтесь убити