Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Я серйозно, — піднявши очі, я побачив на її обличчі лагідну втіху, але не побачив насмішки. — Ти здавався… лютим. Як наїжачений вовк. — Вона зупинилася, дивлячись на мою голову. — Або, можливо, лис. Ти надто рудий для вовка.

Я трохи розслабився. Краще бути наїжаченим лисом, аніж пришелепуватим напівозутим ідіотом.

— А от ніж ти тримаєш неправильно, — спокійно зауважила вона, кивнувши на мою руку. — Якби ти справді когось штрикнув, у тебе ковзнула б долоня, і ти б сам собі порізав великий палець. — Вона потягнулася, взялася за мої пальці й трохи їх посунула. — Якщо тримати його отак, твій великий палець у безпеці. Проблема в тому, що так втрачається дуже багато свободи руху в зап’ястку.

— А ти дуже багато билася на ножах? — ошелешено запитав я.

— Не так багато, як можна подумати, — сказала вона з лукавою усмішкою. — Це ще одна сторінка тієї потертої книжечки, за якою ви, чоловіки, так полюбляєте до нас залицятися. — Вона роздратовано закотила очі. — Навіть полічити не можу, скільки чоловіків спробували мене звабити, навчаючи мене захищати свою честь.

— Я ніколи не бачив, щоб ти носила ніж, — відзначив я. — Чому?

— А навіщо мені носити ніж? — запитала Денна. — Я ж тендітна квіточка та все таке. Жінка, що ходить повсюди з ножем, явно напрошується на проблеми. — Вона занурила руку в кишеню й дістала довгий вузький шматок металу, що виблискував уздовж однієї грані. — А от жінка, що носить ніж, готова до проблем. Загалом видаватися нешкідливою простіше. Як не глянь, так проблем менше.

Я не перелякався лише завдяки тому, що вона так невимушено поводилася. Ніж у неї був не набагато більший за мій, але її ніж не був складаним. Це був прямий шмат металу, з руків’ям, загорнутим у тонку шкіру. Він явно був зроблений не для їжі й не для різноманітних робіт біля ватри. Він більше скидався на гострий, як бритва, хірургічний ніж із Медики.

— Як ти носиш його в кишені, не ріжучись на клапті? — запитав я.

Денна повернулася вбік, показуючи мені.

— Моя кишеня всередині розрізана вздовж. Він кріпиться в мене на нозі. Тому він такий плаский. Щоб не було видно, що він при мені. — Вона взялася за шкіряне руків’я й продемонструвала ніж мені. — Отак. Великий палець треба класти на поверхню.

— Ти намагаєшся мене звабити, навчаючи мене захищати свою честь? — запитав я.

— Наче в тебе є честь, — засміялася вона. — Я намагаюся не дати тобі порізати свої гарненькі ручки, коли тобі знову доведеться рятувати дівчину від свині. — Вона схилила голову набік. — До речі, ти знав, що, коли ти розгніваний, твої очі…

— Гов, паці! — крізь дерева долинув голос у супроводі приглушеного дзеленчання дзвоника. — Паць-паць-паць…

Велика льоха пожвавішала й потрюхикала на голос назад, крізь кущі. Денна повернула ніж на місце, а я тим часом підняв свою дорожню торбу.

Простеживши за свинею, ми помітили вниз за течією чоловіка, за яким трюхикало з півдесятка великих льох. Був там також старий щетинястий кабан, а під ногами бігало зо два десятки поросят.

Свинопас підозріливо нас оглянув.

— Доброго дня! — крикнув він. — Ви сі не бійте. Уни сі не кусают.

Він був худорлявий і засмаглий, мав кошлату бороду. З його довгого ціпка звисав неоковирний бронзовий дзвоник, а на одному плечі він ніс подерту торбу. Пахло від нього краще, ніж, мабуть, можна було очікувати, оскільки свині на випасі краще стежать за своєю чистотою, ніж ті, яких тримають у загонах. А якби він і пах, як свиня з загону, я б насправді не ставив йому це на карб, бо сам, без сумніву, не раз за своє життя мав іще гірший запах.

— Я думав, шо вчув шось далі за водов, — сказав він із таким сильним, колоритним акцентом, що його майже можна було відчути на смак. Моя мати називала його акцентом глибоких долин, оскільки такий можна почути лише в містечках, які не мають широкого зв’язку з зовнішнім світом. Навіть у таких малих, схожих на села, містечках, як Требон, сильного акценту в людей уже не було. Я дуже довго прожив у Тарбієні та Імрі, а тому багато років не чув такого незвичного діалекту. Той хлопака, напевно, виріс у справді віддаленому місці, либонь, десь далеко в гірській глушині.

Він підійшов до того місця, де стояли ми, і похмуро глянув на нас примруженими очима.

— Шо це ви туйка робите? — підозріливо запитав він. — Я гейби ‘кісь співанки чув.

— То моя систра в первих, — сказав я, кивнувши на Денну. — А файно ж уна співає, хіба нє? — Я простягнув руку. — Радий знакомству, вуйку. Зви ми Ковут.

Почувши, як я розмовляю, він, здається, був шокований, а з його обличчя майже зникла похмура підозріливість.

— І я сі тішу знакомством, пане Ковуте, — відповів він, потисши мені руку. — Тєжко стріти хлопа, ‘кий говорит як треба. Туйка так говорят, гейби писки вовною понапихали.

Я засміявся.

— Мій няньо казав: «Вовна в писку — вовна в голові».

Він усміхнувся на весь рот і потис мені руку.

— Я сі зву Скойван Шіммельпфеннеґ.

— Ти сі прозиваєш як круль якийсь, — відповів я. — Не дуже сі дутимеш, як я то скорочу до Шіма?

— Ми всі друзяки так прозивают, — широко всміхнувся він мені й плеснув мене по спині. — Така файна молодіж, як осьо ви, може ми й Шімом називати. — Він поглянув на Денну, а тоді — знову на мене.

Денні треба віддати належне: вона й оком не змигнула, коли я раптом перейшов на діалект.

— Вибачєй, — сказав я, змахнувши рукою в її бік. — Шіме, це є моя найлюбіша систра в перших.

— Дінне, — відрекомендувалася Денна.

Я понизив голос до театрального шепоту.

— Файна дівка, от тілько всього сі стидає. Я сі бою, від ня багацько не учуєш…

Денна ввійшла в образ без жодних вагань — опустила погляд на свої ноги та знервовано зціпила руки. Ненадовго позирнула вгору, так, щоб всміхнутися свинопасові, а тоді знов опустила очі, зобразивши незграбну сором’язливість так вдало, що я сам мало не обманувся.

Шім ґречно торкнувся чола й кивнув:

— Сі тішу знакомством, Дінне. Кілько жию, а такого файного голосу ше не чував, — зізнався він, трохи відсунувши назад свого безформного капелюха. Денна так і не поглянула йому в очі, і він знову повернувся до мене.

— Файна в тя череда. — Я кивнув на свиней, що вже розбіглися й блукали між деревами.