Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Вогонь насправді був не такий уже й страшний, — гукнув я Денні. — Що ти залишила всередині?

— Не такий уже й страшний? — недовірливо перепитала вона, завернувши за ріг. — Тут же всередині все згоріло.

Я показав пальцем.

— Дах прогорів наскрізь лише біля самого комина. Отже, є ймовірність, що вогонь не дуже сильно нашкодив другому поверху. Що там було з твоїх речей?

— Трохи одягу й ліра, яку мені купив пан Ясен.

— Ти граєш на лірі? — Я здивувався. — А скільки в неї струн?

— Сім. Я лише навчаюся. — Вона коротко, невесело засміялася. — Навчалася. Мені вистачає вміння на сільське весілля, та й усе.

— Не марнуй сили на ліру, — відповів я. — Це застарілий інструмент, непристосований до тонкощів. Я не хочу принизити твій вибір інструмента, — швидко додав я. — Просто твій голос заслуговує на кращий акомпанемент, аніж той, який може забезпечити ліра. Якщо тобі потрібен інструмент із прямими струнами, який можна носити з собою, бери напіварфу.

— Ти милий, — заявила вона. — Але її обрала не я. Обрав пан Ясен. Наступного разу я випрошу в нього арфу. — Вона безцільно роззирнулася довкола й зітхнула. — Якщо він ще живий.

Я зазирнув в одне з порожніх вікон для огляду, але, коли я сперся, у мене в руках опинився уламок підвіконня.

— Це теж прогнило, — зауважив я, кришачи його руками.

— Точно. — Денна взяла мене за руку й відтягнула мене від вікна. — Тут усе готове звалитися людині на голову. Заходити всередину не варто. Як ти вже сказав, це всього-на-всього ліра.

Я дозволив відвести себе геть.

— Можливо, там лежить тіло твого покровителя.

Денна хитнула головою.

— Він не з тих, хто біжить у підпалену будівлю та опиняється в пастці. — Вона суворо на мене глянула. — Та й що ти там сподіваєшся знайти?

— Не знаю, — визнав я. — Але якщо я не зайду всередину, то не знаю, де ще шукати підказок стосовно того, що сталося тут насправді.

— А які чутки до тебе взагалі дійшли? — поцікавилася Денна.

— Не бозна-які, — визнав я, згадавши, що казав чолов’яга з човна. — На весіллі вбили кількох людей. Усі загинули, були роздерті, як ганчір’яні ляльки. Синій вогонь.

— Вони насправді не були роздерті, — зауважила Денна. — Судячи з того, що я чула в містечку, тут добряче помахали ножами й мечами.

З моменту прибуття до містечка я не бачив ні в кого навіть ножа на поясі. Максимум — фермерів із серпами й косами на полях. Я озирнувся на готовий завалитися фермерський дім, не сумніваючись, що я чогось не помітив…

— То що, на твою думку, тут сталося? — запитала вона.

— Не знаю, — сказав я. — Я був готовий до того, що нічого не знайду. Ти ж знаєш, як роздувають чутки. — Я роззирнувся довкола. — Я й синій вогонь списав би на чутки, якби ти не підтвердила, що він був.

— Його вчора вночі бачили інші, — зауважила вона. — Коли вони прийшли по тіла й знайшли мене, дещо ще тліло.

Роздратувавшись, я роззирнувся довкола. Мені досі здавалося, ніби я чогось не помітив, але навіть не уявляв собі, що це може бути.

— Що думають у містечку? — запитав я.

— Біля мене люди говорили небагато, — саркастично промовила вона. — Але я трохи підслухала розмову констебля з бургомістром. Люди шепочуться про демонів. Це через синє полум’я. Дехто говорив про блукальців. Гадаю, цього року свято врожаю тут буде традиційнішим, ніж зазвичай. Із купою полум’я, сидру й солом’яних опудал…

Я знову роззирнувся довкола. Руїни повітки, вітряк із трьома лопатями та вигорілий дощенту будинок. Я роздратовано провів руками крізь волосся, досі не сумніваючись, що чогось не помітив. Я сподівався знайти… щось. Що-небудь.

Стоячи там, я раптово зрозумів, яка це дурна надія. Що я сподівався знайти? Слід? Клаптик тканини з чийогось плаща? Якусь зім’яту записку з надзвичайно важливими відомостями, розписаними наче саме для мене? Таке буває тільки в казках.

Я дістав пляшку з водою й допив її.

— Ну, мені тут більше нічого робити, — сказав я, підійшовши до корита для води. — А ти що робитимеш?

— Мені треба трохи пошукати, — відповіла вона. — Є ймовірність, що мій шляхетний друг десь тут і він постраждав.

Я глянув на положисті пагорби, що золотилися осіннім листям і пшеничними полями, зеленіли пасовиськами та гайками, сосновими та ялиновими. Повсюди виднілися темні шрами круч і оголеного каміння.

— Чимало тобі доведеться пройти… — сказав я.

Вона кивнула зі смиренним виразом обличчя.

— Треба принаймні постаратися.

— Може, тобі допомогти? — запитав я. — Я трохи знаюся на лісі…

— Від товариства я б точно не відмовилася, — сказала вона. — Особливо зважаючи на те, що тут може вештатися банда демонів-мародерів. До того ж ти вже зголосився приготувати мені сьогодні вечерю.

— Було таке. — Я пройшов повз обгорілий млин до залізного ручного насоса. Узявся за ручку, наліг на неї й хитнувся: вона відламалася біля основи.

Я витріщився на зламану ручку від насоса. Вона наскрізь проіржавіла й розліталася брудними клаптями червоної іржі.

Раптом я згадав той вечір багато років тому, коли я повернувся до своєї трупи й побачив, що її перебили. Згадав, як витягнув руку, щоб не впасти, і виявив, що міцні залізні обручі на колесі фургона проіржавіли. Згадав, як від мого дотику розвалився грубий шмат дерева.

— Квоуте. — Деннине обличчя біля мене виражало тривогу. — У тебе все гаразд? Ради Тейлу, сядь, поки не впав. Тобі боляче?

Я спробував сісти на краєчок корита, але товсті дошки розкришилися під моєю вагою, наче трухлявий пень. Довірившись гравітації, я сів на траву.

Я продемонстрував Денні проіржавілу ручку насоса. Вона насупилася.

— Насос був новий. Батько нареченої похвалявся, як дорого було викопати колодязь тут, на вершині пагорба. Усе повторював, що жодна його донька не муситиме тричі на день носити відра під гору.

— Як гадаєш, що тут сталося? — запитав я. — Тільки чесно.

Вона роззирнулася довкола; синець на її вилиці при цьому різко виділявся на тлі блідої шкіри.

— Гадаю, коли я закінчу шукати свого майбутнього покровителя, я забуду це місце й більше ніколи не згадуватиму.

— Це не відповідь, — зауважив я. — Як ти гадаєш, що тут сталося?

Вона довго на мене дивилася, а тоді відповіла.

— Щось лихе. Я ніколи не бачила демона й сподіваюся, що ніколи не побачу. Але вінтського короля я теж не бачила…

— Знаєш оту дитячу пісеньку?

Денна спантеличено поглянула на мене, тож я заспівав:

— Посинів вогонь умить.

Що робить? Що робить?

Драла дай. Мерщій