Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
— Либонь, така моя доля — жити без кохання.
— І знову в тебе вийшло сім слів, — промовила вона, усміхаючись. — Ти ж знаєш, що в тебе постійно так виходить?
Лише за хвилину до мене дійшло, що вона має на увазі, але Денна заговорила далі, перш ніж я встиг відповісти.
— Я чула, насіння яблука шкідливе, — сказала вона. — У ньому є миш’як.
— То просто вигадка, — запевнив я. Це було одне з десяти тисяч запитань, які я поставив Бену, коли він подорожував разом з трупою. — Там не миш’як. Там ціанід, і його замало, щоб нашкодити людині, якщо тільки не їсти його відрами.
— Ой. — Денна задумливо оглянула залишки свого яблука, а тоді заходилася гризти їх знизу вгору.
— Перш ніж я грубо тебе урвав, ти розповідала мені, що сталося з паном Ясенем, — якомога лагідніше нагадав я.
Денна знизала плечима.
— Розповідати вже майже нічого. Я побачила вогонь, підійшла ближче, почула ще крики й шум…
— А вогонь?
Вона завагалася.
— Синій.
Я відчув, як у мені здіймається щось схоже на похмуре сподівання. Радість від того, що я нарешті наблизився до відповідей на запитання про чандріян, страх від думки про близькість до них.
— Який вигляд мали ті, хто на тебе напав? Як ти врятувалася?
Вона гірко розсміялася.
— Ніхто на мене не нападав. Я побачила силуети на тлі вогню й дала драпака. — Вона підняла забинтовану руку й торкнулася скроні. — Певно, врізалася головою в дерево й знепритомніла. Оклигала в містечку сьогодні зранку.
— Ось і друга причина, з якої я мусила повернутися, — додала вона. — Я не знаю, чи буде ще там пан Ясен. Я не чула, щоб хтось у містечку казав, ніби знайшов ще одне тіло, але я не могла про це спитати, не викликавши в усіх підозру…
— І йому б це не сподобалося, — докинув я.
Денна кивнула.
— Не сумніваюся, що він перетворить це на ще одне випробування — подивиться, наскільки добре я можу тримати рот на замку. — Вона багатозначно поглянула на мене. — До речі…
— Я спеціально страшенно дивуватимусь, якщо ми когось знайдемо, — відповів я. — Не турбуйся.
Вона нервово всміхнулася.
— Дякую. Я просто сподіваюся, що він живий. Я витратила цілих два витки на спроби його зачарувати. — Вона востаннє надпила з моєї пляшки з водою й повернула її мені. — Ходімо роздивимося, де тут що.
Денна непевно зіп’ялася на ноги, а я запхав свою пляшку з водою назад у торбу, краєчком ока стежачи за Денною. Я понад півроку пропрацював у Медиці. Денна досить сильно вдарилася лівою скронею, щоб набити собі синець під оком, а також за вухом — аж до волосся. Права рука в неї була забинтована, а з її поведінки я здогадувався, що в неї було кілька серйозних синців, а може, й кілька зламаних ребер на лівому боці.
Якщо вона врізалася в дерево, це дерево, напевно, мало дивну форму.
Та я все ж не став загострювати на цьому увагу. Не став на неї тиснути.
Як я міг це робити? Я теж знав, як воно — мати таємниці.
Ферма й близько не була такою страшною, якою могла би бути. Від повітки залишилася тільки купка попелу й дощок. З одного боку біля обгорілого вітряка стояло корито для води. Вітер норовив покрутити колесо вітряка, але на ньому зосталося всього три лопаті, і воно просто гойдалося вперед-назад, уперед-назад.
Тіл не було. Лише глибокі колії, що зосталися в торфі від коліс фургонів, коли по тіла приїхали.
— Скільки людей було на весіллі? — запитав я.
— Разом із нареченою й нареченим — двадцять шестеро. — Денна знічев’я копнула обгорілу колоду, наполовину заховану в попелі біля решток повітки. — Добре, що тут вечорами зазвичай іде дощ, бо інакше цей бік гори зараз уже був би охоплений полум’ям…
— Тут, бува, ніхто ні з ким не ворогує? — поцікавився я. — Якісь родини-суперниці? Інший залицяльник, спраглий помсти?
— Ну звісне діло, — легко відповіла Денна. — У такому малому містечку саме це й зберігає спокійну обстановку. Цей люд готовий п’ятдесят років тримати зло за те, що їхній Том сказав про нашу Карі. — Вона хитнула головою. — Але жодних убивств. Це були нормальні люди.
Нормальні, але заможні, мовчки подумав я, ідучи до фермерського будинку. Цей будинок був з таких, які може собі дозволити лише заможна родина. Фундамент і нижня частина стін у нього були з суцільного сірого каменю. Горішній поверх складався з колод, на яких де-не-де виднілася штукатурка, а його кутки були зміцнені камінням.
Але стіни все одно похилилися всередину, готові щомиті обвалитися. За порожніми вікнами та дверима й довкола них темніла кіптява. Я зазирнув у дверний проріз і побачив, що сірий камінь стін обгорів до чорноти. Серед залишків меблів та обгорілих мостин були розкидані черепки від посуду.
— Якщо твої речі були тут, — сказав я Денні, — вважай, що вони пропали. Я міг би зайти й подивитися…
— Не будь дурнем, — відповіла вона. — Це все ось-ось завалиться. — Вона постукала кісточкою пальця по одвірку. Він озвався глухим відлунням.
Зацікавившись цим дивним звуком, я підійшов глянути, що там таке. Поколупав одвірок нігтем, і від нього майже без спротиву відстав довгий уламок завбільшки з мою долоню.
— Це більше схоже на плавник, ніж на колоди, — сказав я. — Навіщо, витративши стільки грошей, заощаджувати на одвірку?
Денна знизала плечима.
— Може, то його вогонь так нагрів?
Я відсторонено кивнув і продовжив бродити туди-сюди та все оглядати. Нагнувся, підняв уламок обгорілого ґонту й пробурмотів собі під носа зв’язування. У мене ненадовго замерзли руки, і на нерівному краї дерева замерехтіло полум’я.
— Небуденне видовище, — сказала Денна. Голос у неї був спокійний, але цей спокій був натужним: вона наче відчайдушно намагалася говорити байдуже.
До мене не одразу дійшло, що вона має на увазі. Проста симпатія такого штибу була настільки поширеною в Університеті, що я навіть не подумав, як її сприйме хтось інший.
— Просто трохи зносин із темними силами, які краще не чіпати, — безтурботно відповів я, продемонструвавши запалений ґонт. — Вогонь минулої ночі був синій?
Вона кивнула.
— Як полум’я від копального газу. Як лампи, які є в Аніліні.
Ґонт палав звичайним, веселим жовтогарячим полум’ям. Від синяви в ньому й сліду не було, але минулої ночі воно могло би бути синім. Я кинув ґонт і розчавив його черевиком.
Я знову обійшов будинок. Мене щось бентежило, але що
