Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— То не череда. То в овець і в корів череда. А у паць — стадо.

— Отакої! — відповів я. — А не можна, друже Шіме, купити в тя файне пацятко? Ми з систрою нині не вичеріли…

— Мо’, і можна, — обережно промовив він, позирнувши на мій гаманець.

— Як ти ї нам оббілуєш, дам ти штири йоти, — сказав я, знаючи, що це — чимала ціна. — Але тілько як зробиш нам ласку, сядеш і поїси троха з нами.

Так я потихеньку промацував ґрунт. Люди, що працюють поодинці, як-от вівчарі або свинопаси, схильні або добре почуватися на самоті, або тужити за спілкуванням. Я сподівався, що Шім схильний до останнього. Мені були потрібні відомості про весілля, а в містечку, швидше за все, говорити не став би ніхто.

Я лукаво йому всміхнувся, занурив руку в дорожню торбу й вийняв з неї куплену в мідника пляшку бранду.

— Маю навіть чим моцним їго запити. Як ти не проти випити троха зрана з чужими людьми…

Денна здогадалася, що тепер її вихід, і підняла погляд, зазирнувши у вічі Шімові, сором’язливо всміхнулась, а тоді знов опустила очі.

— Ну, ми ненька виховала як сі годит, — благочестиво промовив свинопас, поклавши руку на груди. — Я п’ю хіба тоді, як дуже хочу чи як вітер такий дме. — Він демонстративно зняв безформного капелюха й нагородив нас напівпоклоном. — Ви наче люде добрі. Ми було б утішно з вами повичеріти.

Шім схопив за карк підсвинка й відтягнув його вбік, а тоді зарізав та оббілував довгим ножем зі своєї торби. Я розгріб листя й намостив трохи каміння, щоб справити нашвидкуруч кострище.

За хвилину підійшла Денна з оберемком сухого хмизу.

— Я так розумію, ми маємо викачати з цього хлопаки всі відомості, які тільки можна? — тихо запитала вона з-за мого плеча.

Я кивнув.

— Вибач за соромливу двоюрідну сестру, але…

— Ні, це ти гарно придумав. Я погано говорю селюцькою, а він швидше відкриється тому, хто говорить нею добре. — Вона позирнула за мене. — Він майже закінчив.

Вона неквапом відійшла до річки.

Я нишком розпалив вогонь за допомогою симпатії, тим часом як Денна справила пару рожнів із роздвоєних вербових гілок. Повернувся Шім зі вправно розібраним поросям.

Поки свинка смажилася, димлячи й капаючи жиром на хмиз, я передав по колу пляшку з брандом. Я демонстративно вдав, ніби п’ю, просто задерши пляшку й намочивши собі вуста. Денна теж торкнулася пляшки, коли та дійшла до неї, а після цього на її щоках з’явився ніжний рум’янець. Шім дотримав слова, і, позаяк вітер таки дув, його ніс невдовзі приємно почервонів.

Ми з Шімом балакали ні про що, доки порося не засмажилося до хрусткої скоринки. Що більше я слухав, то менше уваги звертав на Шімів акцент, і мені вже не було потрібно так зосереджуватися на його імітації. Коли підсвинок був готовий, я вже практично про нього забув.

— Файно ножем ріжеш, — похвалив я Шіма. — Та я сі дивую, шо ти то пацятко зарізав туйка, при пацях…

Він хитнув головою.

— Паці — ше ті поганці. — Він показав на льоху, що саме трюхикала до того місця, де він розправився зі свинкою. — Бачиш? Їй тра легкі того малого. Паці вумні, та доброти в них катма.

Оголосивши, що порося майже готове, Шім дістав круглий буханець фермерського хліба й розділив його натроє.

— Баранина, — буркнув він собі під носа. — Кому тра та баранина, як є добрий кусень пацятинки? — Він зіп’явся на ноги й заходився краяти свинку своїм довгим ножем. — Шо хочете, паннусю? — запитав Шім Денну.

— Та ми всьо сі подобає, — заявила вона. — Шо дасте, то й візьму.

Я був радий, що Шім не дивився на мене, поки вона говорила. Акцент у неї був неідеальний — «о» надто довге, а задня стінка горла надто напружена — але насправді досить добрий.

— Та не тра туйка сі стидати, — запевнив її Шім. — Усім усього стане, ше й зостанеться.

— Ми завше сі подобав крижочок, — сказала Денна, а тоді ніяково зашарілася та опустила погляд. Цього разу «о» в неї вийшло краще.

Шім показав своє істинне джентльменство, поклавши на її шматок хліба товстий кусень гарячого м’яса без жодних грубих зауважень.

— Пильнуйте пальчики. Заждіть хвильку, поки охолоне.

Усі заходилися їсти, Шім подав другу порцію, а тоді — третю. Невдовзі ми вже злизували жир із пальців та їли з останніх сил. Я вирішив перейти до справ. Якщо Шім не готовий попліткувати тепер, то не буде готовий ніколи.

— Я сі здивував, як уздрів, що ти туйка сам ходиш, — оногди ж така халепа була.

— ‘ка халепа? — запитав він.

Він ще не знає про різанину на весіллі. Чудово. Хоча він і не міг детально розповісти мені про сам напад, це означало, що він охочіше говоритиме про події, що безпосередньо передували весіллю. Я сумнівався, що зміг би знайти хоч одну людину, готову чесно й відверто поговорити про загиблих, навіть якби все місто не було перелякане до смерті.

— Чув, була ‘кась халепа на фермі Мотенів, — промовив я, стараючись висловлюватися максимально розпливчасто й необразливо.

Він пирхнув.

— Не можу сказати, шо ми то якось дивує.

— А чом так?

Шім сплюнув.

— Мотени — ше ті паскудники й не можут бути ліпшими. — Він знову хитнув головою. — Я від Гребка сі тримаю подалі, бо ми ненька в голову вбила трохи клепки. У Мотена й тії нема.

Лише тоді, коли Шім вимовив назву того місця зі своїм сильним акцентом, я розчув її правильно. То був не Гребок. Греблі там були ні до чого. Ішлося про Гробок.

— Я там навіть паць своїх не випасаю, а той вар’ят там хату мурує… — Він несхвально хитнув головою.

— І ніхто їх не пробував спинити? — підказала Денна.

Свинопас нечемно пирхнув.

— Мотен хіба послуха? Ніц чоловіку так вуха не затуля, як гроші.

— Та то ж тілько хата, — відмахнувся я. — То не страшно.

— Як чоловік хоче своїй доні файну хату з краєвидом, то то є файно, — погодився Шім. — Та як він копає фундамен, знаходит кості й таке інше й сі не спиняє… такої дурості ше світ не бачив.

— Отакої! — нажахано охнула Денна.

Шім кивнув і нахилився вперед.

— І то ше навіть не найгірше. Він копа собі далі й доходит до каміння. Чи він тоді сі спиняє? — Він пирхнув. — Він їго вийма й шука ше, щоб намурувати ту хату!

— А чом йому не мурувати ї з