Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Усередині було дуже мало людей; воно й не дивно, оскільки збір врожаю був у розпалі, а до смеркання ще лишалося п’ять-шість годин. Попростувавши до шинквасу, за яким стояв шинкар, я як міг зобразив обличчям тривогу.

— Перепрошую, — заговорив я. — Мені дуже соромно вас турбувати, але я шукаю одну людину.

Шинкар був темноволосим чолов’ягою, що постійно супився.

— І кого саме?

— Сюди поїхала на весілля моя двоюрідна сестра, — пояснив я, — а я почув, що там сталася якась біда.

На слові «весілля» насуплене шинкареве обличчя скам’яніло. Я відчув, як на мене не дивляться — зумисне не дивляться в мій бік — двоє чоловіків, які були біля шинквасу трохи далі. Отже, це було правдою. Сталося щось жахливе.

Я побачив, як шинкар потягнувся й тицьнув пальцями в шинквас. Лише за мить до мене дійшло, що він тримається за залізну голівку вбитого в дерево цвяха.

— Справи кепські, — коротко промовив він. — Мені б не хотілося щось про нього говорити.

— Прошу, — заблагав я з ноткою бентеги в голосі. — Я гостював у родичів у Темфоллзі, аж тут дійшла чутка, ніби щось сталося. Там усі зайняті — дожинають пшеницю, тож я пообіцяв, що піду й подивлюся, що там була за халепа.

Шинкар змірив мене поглядом. Простого роззяву він ще міг би прогнати, але він не міг відмовити мені в праві знати, що сталося з моєю родичкою.

— Нагорі є одна дівка, яка там була, — коротко сказав він. — Нетутешня. Може, твоя двоюрідна.

Свідок! Я відкрив рота, щоб поставити ще одне запитання, але він хитнув головою.

— Нічого про це не знаю, — твердо сказав він. — І знати не хочу. — Він повернувся й раптом заметушився довкола кранів на бочках із пивом. — Нагорі, у кінці коридору зліва.

Я пройшов залою й піднявся сходами. Я відчував, як тепер на мене вже не дивиться ніхто. З мовчання відвідувачів і тону шинкаря було очевидно: людина нагорі була не однією з тих багатьох, хто там був, вона була єдиною. Єдиною з тих, хто вижив.

Я дійшов до кінця коридору й постукав у двері. Спершу тихо, а тоді ще раз, гучніше. Повільно відчинив двері, щоб не наполохати того, хто сидить усередині.

За ними виявилася вузька кімната з вузьким ліжком. На ньому лежала повністю одягнена жінка; одна рука в неї була перев’язана. Голову вона повернула до вікна, тож мені було видно лише її профіль.

Але я все одно її впізнав. Денна.

Я, напевно, здійняв трохи шуму, тому що вона повернулася до мене. У неї округлились очі, і тут уже мову відібрало їй.

— Я чув, ти вскочила в якусь халепу, — безтурботно промовив я. — То й вирішив прийти на допомогу.

Її очі на мить округлились, а тоді примружилися.

— Брешеш, — сказала вона, іронічно скрививши губи.

— Брешу, — визнав я. — Але це гарна брехня. — Я зайшов на крок у кімнату й тихенько зачинив двері. — Якби я знав, то прийшов би.

— Поїхати, почувши звістку, може будь-хто, — зневажливо сказала вона. — А от прийти, не знаючи про біду, може тільки особлива людина.

Вона сіла й повернулася лицем до мене, звісивши ноги з ліжка.

Тепер, придивившись, я помітив, що в неї, крім пов’язки на руці, ще й синець на вилиці. Я наблизився до неї ще на крок.

— У тебе все гаразд? — запитав я.

— Ні, — відверто сказала вона. — Але могло б бути й набагато гірше, хай йому грець, — Вона повільно зіп’ялася на ноги, ніби не знаючи точно, наскільки твердо стоятиме. Зробила один-два сторожких кроки і, здається, більш-менш задовольнилася результатом. — Гаразд. Іти я можу. Вшиваймося звідси.

Розділ сімдесят другий

Гребок

Вийшовши з кімнати, Денна звернула ліворуч, а не праворуч. Спершу я подумав, що вона дезорієнтована, але коли вона дійшла до чорних сходів, я зрозумів, що вона насправді старається піти, не проходячи залою. Вона знайшла двері на вулицю, але вони були надійно замкнені.

Тож ми пішли через парадні двері. Щойно ми опинилися в залі, я гостро усвідомив, що ми в центрі уваги. Денна попростувала до парадних дверей, рухаючись із неквапливою рішучістю грозової хмари.

Ми вже майже вийшли, аж раптом до нас гукнув чолов’яга за шинквасом.

— Агов! Стривайте-но!

Денна позирнула вбік. Її вуста стиснулися в тонку риску, і вона продовжила йти до дверей, ніби не розчула.

— Я з ним розберуся, — тихо сказав я. — Зачекай на мене. Я вийду вже за секунду.

Я підійшов до того місця, де стояв набурмосений шинкар.

— То це твоя двоюрідна сестра? — запитав він. — Констебль сказав, що вона вільна?

— Я гадав, що ви нічого не хочете про це знати, — відповів я.

— Звісно, не хочу. Але вона скористалася нашою кімнатою та поїла, а ще я викликав лікаря, щоб він її підлатав.

Я суворо глянув на нього.

— Якщо в цьому містечку є лікар, вартий більш ніж півгроша, то я — вінтський король.

— Усе це обійшлося мені в півталанта, — не вгавав він. — Пов’язки коштують грошей, а ще я приставив до неї одну жінку, щоб посиділа з нею, поки вона не прокинеться.

Я дуже сильно сумнівався, що він витратив бодай половину цієї суми, але проблем із констеблем, звісно, не хотів. Правду кажучи, я взагалі не хотів затримуватися. Зважаючи на Деннині схильності, я побоювався, що, якщо я випущу її з поля зору більш ніж на хвилину, вона зникне, як вранішня імла.

Я дістав із гаманця п’ять йотів і кинув їх на шинквас.

— Чума — прибуток для шкуродерів, — саркастично промовив я й пішов.

Мені неймовірно полегшало на серці, коли я побачив, що Денна чекає надворі, спершись на прикіл для коней. Заплющивши очі, вона підставила обличчя сонцю. Вдоволено зітхнула й повернулася на звук моїх кроків.

— Усе було настільки кепсько? — запитав я.

— Попервах вони були досить добрими, — визнала Денна, змахнувши перев’язаною рукою. — Але ця стара постійно до мене заглядала. — Вона насупилась і прибрала довге чорне волосся, відкривши синець, який уже трохи побагровів і тягнувся від її скроні аж до волосся. — Ти сам таких бачив — якась сувора стара панна з ротом, схожим на котячу дупу.

Я розреготався, а Денна раптово всміхнулася так, наче то сонце визирнуло з-за хмари. Тоді вона продовжила, і її обличчя знову спохмурніло.

— Вона все зиркала й зиркала на мене. Так, наче я, якби мала совість, мусила б загинути разом з усіма іншими.