Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
Роран знову притиснув кохану до себе:
— Краще б ти взагалі цього не робила.
— Чому?
— Бо я сказав, що залишуся з варденами…
— Але ж це все одно безглуздя! — скрикнула Катріна, схопивши його за плече. — Карн про все мені розповів, Роране! Ти сам-один переміг майже двісті ворожих солдатів… Якби не ти, то нікому б із тих воїнів, що були з тобою, не судилося б вижити. Насуада повинна кланятись тобі в ніжки, а не шмагати, мов злочинця!
— Яка різниця, безглуздя це чи ні, — сумно відповів Роран. — Просто так треба, і якби я був на місці Насуади, то, мабуть, зробив би так само.
Почувши його слова, Катріна здригнулась:
— Цілих п'ятдесят ударів… Навіщо аж так багато? Ти ж сам чудово знаєш, що не всім пощастило вижити після такої кари.
— Вони помирали, бо в них були слабкі серця… Не турбуйся, люба… мене не вбити навіть сотнею ударів.
На губах Катріни з'явилось щось схоже на посмішку, а потім вона заплакала, припавши обличчям до грудей коханого. Він заспокоював її як міг, хоч у нього й самого на душі шкребло. За кілька хвилин Міцний Молот почув звук рога й зрозумів, що їхній час добігає кінця. Він швидко звільнився з обіймів Катріни.
— Я хочу, щоб ти дещо для мене зробила, — прошепотів Роран.
— Що? — спитала дівчина, витираючи заплакані очі.
— Біжи назад до нашого намету й не виходь звідти, доки все це не скінчиться.
Здавалось, Катріна була в розпачі від його прохання:
— Ні! Я нізащо тебе не покину…
— Будь ласка, — став благати Роран, — тобі не варто цього бачити.
— А тобі не варто все це терпіти, — заперечила вона.
— Облиш… Я розумію, що ти дуже хочеш зі мною зостатися, та мені буде легше терпіти біль, коли я знатиму, що ти мене не бачиш… Я сам в усьому винен і не хочу, щоб ти через мене страждала.
Катріна спохмурніла:
— Де б я не була, я все одно страждатиму… Однак… Я зроблю все, що ти скажеш, коли це й справді допоможе тобі. Ти ж знаєш, якби я могла, то сама б лягла під удари батога, тільки б урятувати тебе.
— Ти ж знаєш, — прошепотів Роран, цілуючи її в обидві щічки, — я б ніколи не дозволив цього зробити.
Очі Катріни знов налились сльозами, і вона так міцно обняла Рорана, що тому стало важко дихати.
Вони так і не випускали одне одного з обіймів, коли до намету разом із двома Нічними Яструбами увійшов Джормандер. Катріна миттю відсахнулась від коханого, присіла перед Джормандером у реверансі, а потім прожогом вискочила назовні.
— Час, — простягнувши руку до Міцного Молота, мовив Джормандер.
Роран кивнув у відповідь, і охоронці вивели юнака з намету до ганебного стовпа. Навколо нього вже зібралася велика юрба людей, гномів та ургалів, які відразу ж прикипіли поглядами до Міцного Молота. Юнак тим часом глянув у небо, намагаючись не звертати уваги на тисячі глядачів, які прийшли побачити, як його будуть карати за подвиг.
Невдовзі двоє охоронців прив'язали Роранові зап'ястки до поперечини ганебного стовпа, а Джормандер, обійшовши юнака довкола, став йому перед обличчям, здійняв руку й мовив:
— На, прикуси… Це збереже тобі язика й зуби. — Роран вдячно відкрив рота, й воїн вклав туди дерев'яну паличку, обтягнуту шкірою, що була гірка на смак, ніби жолудь.
Коли залунав барабанний бій, Джормандер прочитав звинувачення, які висувалися Роранові, а охоронці розірвали йому на спині сорочку. Міцний Молот аж здригнувся, коли холодний вітрець полоскотав його оголені плечі.
За мить до першого удару він почув у повітрі зловісний свист батога, а потім його спину пройняв різкий біль, схожий на той, коли до тіла прикладають шмат розпеченого заліза. Міцний Молот вигнувся й щосили прикусив тріску. Із його вуст злетів стогін, і він став молитися, щоб ніхто з варденів його не почув.
— Один, — сказав воїн із батогом.
Другий удар теж змусив Рорана мимохіть застогнати, проте надалі повстанці вже не почули від нього жодного звуку.
Кожен удар батога завдавав юнакові такого ж болю, як і кожна рана, що їх він отримав у боях за кілька минулих місяців. Коли батіг просвистів у повітрі півдюжини разів, Роран перестав опиратися болю й провалився в марення. Він бачив перед собою лиш старе подряпане дерево, а часом його зір затуманювавсь, бо юнак на мить втрачав свідомість.
Невдовзі до його слуху долинув розпливчастий голос: «Тридцять»… Міцного Молота охопив відчай. «Як же я витримаю ще двадцять ударів?» — подумки прошепотів він і став думати про Катріну та їхню дитинку.
Прийшовши до тями, Роран іще нескоро зрозумів, що лежить на животі всередині їхнього з Катріною намету. Кохана стояла навколішки поруч із ним і весь час шепотіла йому щось на вухо, доки хтось інший змазував його понівечену спину холодною маззю. Коли невідома рука торкнулася одного з найболючіших місць, Міцний Молот безпомічно закліпав очима й ледь помітно вигнувся.
— Якщо ти лікуєш своїх пацієнтів так, як зараз Рорана, — пролунав голос знахарки Анжели, — то я не дивуюсь, що мало кому з них пощастило вижити!
— Ну, це вже вибачайте! — обурилась Тріанна. — Я не збираюсь стояти тут і терпіти образи якоїсь віщунки, що має зібрати докупи всі свої сили, аби накласти найпростіше закляття.
— Тоді сядь, якщо тобі від того полегшає. Але я все одно кажу тобі, що ось цей шматок м'яза слід з'єднати ось із цим. — Потому Роран відчув, як його спини двічі торкнувся чийсь палець, залишивши дві невидимі крапки, що лежали за дюйм одна від одної.
— Ох! — зойкнула Тріанна й вибігла з намету.
Катріна посміхнулася, але за мить по її обличчю знову потекли сльози.
— Роране, ти чуєш мене? — спитала вона. — Ти прийшов до тями?
— Схоже на те… — відповів юнак скрипучим голосом, бо в нього жахливо боліли щелепи. Міцний Молот закашлявся й відчув, як уся його спина відгукнулась пекучим болем.
— Ось так, — мовила Анжела. — Тепер, здається, все.
— Просто дивовижно… Я й не чекала, що ви з Тріанною стільки всього зробите, — прошепотіла Катріна.
— За наказом Насуади…
— Насуади?… Але навіщо ж вона…
— Гадаю, буде розумніше спитатися в неї самої… І скажи Роранові, щоб він не лягав на спину й був дуже обережний, коли доведеться перевертатись на бік. Інакше він може розірвати шкірку на ранах.
— Дякую, — буркнув Роран, почувши позаду себе сміх Анжели.
— Не думай про це, Роране.
