Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

По цих словах Сапфіра підстрибнула вгору й знову понесла Вершника до Елесмери.

День уже добігав кінця, а дракон ще й досі продовжував боротися з вітром, ніби вперта рибина з потужною течією. І тоді Ерагон несподівано пригадав Глумру й те, як вона вірила в богів гномів. Здається, вперше в житті юнак відчув справжнє бажання молитися. Він обережно вийшов зі свідомості Сапфіри, яка була так заклопотана своєю боротьбою зі стихією, що навіть не помітила цього, й тихо зашепотів: «Гунтеро, королю богів, якщо ти є і можеш мене почути, будь ласка, вгамуй цей вітер. Я знаю, що я не гном, та король Ротгар прийняв мене до свого клану, тож я й собі можу звернутись до тебе з мольбою. Гунтеро, будь ласка, нам треба дістатись до Ду Всльденвардена якомога швидше… Не тільки ради варденів, але й ради твого народу. Будь ласка, благаю тебе, зупини цей вітер, бо Сапфіра довго не протримається…»

Почуваючись трохи ніяково, Ерагон знову проник у свідомість дракона, і його серце сповнилось болем, коли він відчув, як тремтить кожен нерв Сапфіри.

Ближче до середини ночі вітер несподівано став ущухати, лиш час від часу нагадуючи про себе різкими поривами. А за кілька годин із-за обрію визирнуло сонце, й Ерагон побачив під собою тверду потріскану землю Хадарацької пустелі.

«Чорти б його взяли, той вітер, — вилаявся Вершник, бо вони пролетіли значно менше, ніж він сподівався. — Виходить, сьогодні ми не дістанемось Елесмери?»

«Схоже на те… Якщо, звісно, вітер не поверне в протилежний бік і не віднесе нас туди на своїй спині. — Наступні кілька хвилин Сапфіра летіла мовчки, проте невдовзі знову озвалася: — Зрештою, якщо не буде ніяких неприємних несподіванок, то надвечір ми таки долетимо до Ду Вельденвардена».

Ерагон у розпачі застогнав.

Того дня вони приземлялися лиш двічі. Під час першої зупинки Сапфіра підживилася кількома качками, яких убила своїм вогняним подихом. Щодо Ерагона, то той узагалі їв у сідлі, аби заощадити кожну секунду.

Сапфіра не помилилась. Коли сонце стало сідати за обрій, попереду замайорів Ду Вельденварден. Здалеку ліс нагадував велетенське спокійне море із зеленою водою. На узліссі Ду Вельденвардена височіли буки, клени й віковічні дуби, а в його глибинах росли одні лиш сосни.

Дракон зібрав рештки сил і, висолопивши язика, полетів удвічі швидше. Непроглядній темряві ще не вдалося остаточно взяти землю в полон, як мандрівники нарешті дістались лісу. Склавши крила, Сапфіра м'яко сіла під лапатим гіллям гігантського дуба. Якийсь час вона сиділа, завмерши на місці, бо була надто втомлена, щоб зробити бодай найменший рух. Доки дракон переводив подих, Ерагон дослухався до шелесту листя, ухкання сов і дзижчання безлічі нічних комах.

Сяк-так прийшовши до тями, Сапфіра звелась на лапи й попрямувала вперед, прослизнувши до Ду Вельденвардена поміж двома велетенськими дубами, вкритими мохом. Ельфи зробили так, що той, хто хотів потрапити до їхнього лісу, не міг зробити цього за допомогою магії. Саме тому шлях углиб лісу доводилось долати пішки. Сапфіра навіть гадки не мала потрапити до лісу з повітря, побоюючись, щоб яке-небудь закляття ельфів не знерухомило її крил.

Невдовзі вони опинились на невеличкій галявинці, яка була за кілька сот футів від узлісся. «Здається, ми зайшли вже досить далеко», — мовила Сапфіра. Ерагон мовчки відв'язав від сідла ноги й зіскочив на землю. Роззирнувшися навсібіч, він знайшов клаптик землі, на якому не росла трава, и вирив там руками невеличку ямку в півтора фути завширшки. Потім юнак видобув із земних надр воду й прошепотів закляття магічного дзеркала.

По воді пішли брижі, й вона стала випромінювати м'яке жовтаве сяйво. Невдовзі Ерагон побачив Оромисову кімнату й старого срібноволосого ельфа, що сидів, поринувши в читання якогось прадавнього пергаменту. Той звів на Ерагона очі й кивнув із незворушним виразом на обличчі.

— Майстре, — прошепотів Ерагон, приклавши руку до грудей.

— Мої вітання, Ерагоне. Я чекав на тебе. Де ти тепер?

— Ми із Сапфірою щойно ввійшли до Ду Вельденвардена… Майстре, я знаю, що ми обіцяли повернутись до Елесмери, але вардени зараз всього за кілька днів шляху від Фейнстера… Без нас їм буде дуже скрутно. На жаль, ми не встигнемо дістатися до Елесмери, тож уклінно просимо вас відповісти на кілька питань крізь магічне дзеркало.

Оромис засовався на стільці, а його видовжене обличчя набуло похмурого й замисленого виразу.

— Ерагоне, — сказав він за якийсь час, — я не буду вчити тебе на відстані. Мені добре відомо, про що ти хочеш спитати, але на ці питання я готовий відповісти тільки при зустрічі.

— Майстре, будь ласка. Якщо Мертаг і Торнак…

— Ні, Ерагоне. Я розумію, чому ти так поспішаєш, але твоє навчання не менш важливе, ніж захист варденів… А може бути й так, що навіть більш важливе. Ми маємо зробити все як належить. Робити це якось інакше немає жодного сенсу.

Ерагон скрушно зітхнув і вклонився:

— Так, Майстре.

— Ми з Глаедром чекаємо на вас, — відповів ельф, — тож спробуйте дістатися до Елесмери якомога швидше. Нам є про що поговорити.

— Як скажете, Майстре.

Геть знесилений, Ерагон увірвав зв'язок. Вода просочилась назад у землю, а Вершник зіперся головою на руки й став розглядати невеличку калюжку під своїми ногами. Поруч із ним гучно сопіла Сапфіра.

«Гадаю, нам і справді слід іти далі, — мовила вона, спрагло облизавши губи. — Не знаю, як ти, а я не збираюсь тут падати».

Ерагон зиркнув на неї знизу вгору:

«Ти впевнена?»

«Звісно».

Насилу примусивши себе звестись, юнак неквапом виліз на спину дракона.

«На шляху до Елесмери, — сказав він, прив'язуючи ноги до сідла, — нам треба бодай на хвильку спинитися біля дерева Меноа. Раптом пощастить зрозуміти, що саме мав на увазі Солембум!»

Колись, уперше зустрівши Вершника в Тейрмі, кіт-перевертень із дуже загадковим виразом промуркотів: «Настане час, і тобі знадобиться зброя. Пошукай її між корінням дерева Меноа. А потім, коли всі зусилля виявляться марними, ходи до скелі Кутіан і вимов там своє справжнє ім'я, щоб відкрити двері до Склепу Душ».

Де саме знаходиться скеля Кутіан, Ерагон іще й досі не знав, проте, гостюючи в Елесмері, вони із Сапфірою кілька разів приходили під дерево Меноа. Між його корінням був мох, а ще гнила кора й купа мурашок, але Вершник так і не знайшов жодної підказки, яка б могла натякнути на те, де саме заховано меч.

«Солембум міг мати на увазі й не меч, — пробурчала тим