Бенкет круків - Джордж Мартін

— Печера з дверима? — здивувався сер Гайл.

— Називається Селитьба самітника. Тут жив перший праведник, який знайшов сюди дорогу,— він такі дива творив, що до нього почали приєднуватися інші. Кажуть, було це дві тисячі років тому. Двері з'явилися дещо пізніше.

Либонь, дві тисячі років тому Селитьба самітника була вогкою і темною, з земляною долівкою і відлунням від крапання води, та нині все змінилося. Печера, куди зайшла Брієнна з товаришами, перетворилася на тепле й затишне святилище. Підлоги були встелені вовняними килимами, а стіни завішані гобеленами. Високі воскові свічки давали вдосталь світла. Меблі були якісь дивні, хоч і прості: довгий стіл, бамбетель, скриня, кілька високих книжкових шаф і стільці. Все це змайстровано з плавнику: чудернацькі дошки були хитромудро припасовані й відполіровані до золотистого блиску, аж світилися у світлі свічок.

Старший брат виявився зовсім не таким, як уявлявся Брієнні. Для початку його важко було назвати старшим: літні брати, які сапали город, від віку вже позгиналися, а цей був високий, з прямою спиною, рухався жваво, як людина в самому розквіті. Не мав він і лагідного виразу на обличчі, притаманного цілителям. Голову мав велику й вугласту, очі проникливі, а ніс червоний і в прожилках. На маківці виднілася тонзура, поросла, як і квадратне підборіддя, колючою щетиною.

«Йому б кістки ламати, а не зрощувати»,— подумала панна Тартська, поки старший брат, перетнувши кімнату, обіймав септона Мерібальда та гладив Пса.

— Завжди приємно, коли нас пошанують своїм приходом наші друзі Мерібальд і Пес! — оголосив він, перш ніж обернутися до решти гостей.— І нові обличчя ми завжди раді бачити. Їх у нас так мало буває!

Після традиційних привітань Мерібальд влаштувався на бамбетлі. На відміну від брата Нарберта, старшого брата зовсім не збентежило те, що Брієнна — жінка, однак усмішка його затремтіла і згасла, коли септон пояснив йому, для чого вони з сером Гайлом тут.

— Зрозуміло,— тільки і зронив він і відвернувся.— Вам, певно, пити хочеться. Скуштуйте нашого солодкого яблучника, щоб промити горло від дорожніх порохів.

Він сам налив усім гостям. Кухлики — всі різні — теж були вирізьблені з плавнику. Коли Брієнна похвалила їх, старший брат мовив:

— Ви надто добрі, міледі. Ми просто тешемо й поліруємо дерево. Тут благословенне місце. Там, де річка впадає в затоку, борються між собою різні течії, тож до нас на берег викидає чимало чудернацьких речей. Плавник — найменший зі скарбів. Ми тут знаходили срібні кубки й залізні казани, мішки вовни й сувої шовку, іржаві шоломи й блискучі мечі... ага, і рубіни.

— Рейгарові рубіни? — зацікавився сер Гайл.

— Може бути. Хтозна? Битва точилася за багато льє звідси, але ж ріка невтомна й терпляча. Ми знайшли шість рубінів. Тепер чекаємо на сьомий.

— Ліпше вже рубіни, ніж кості,— почухав ногу септон Мерібальд, і з-під його пальця посипалася земля.— Не всі дарунки річки приємні. Добрі брати і мертвечину підбирають також. Потоплих корів, оленів, а ще свиней роздутих так, що мало не завбільшки з коняку стають. Ага, і людські трупи теж.

— Забагато трупів останнім часом,— зітхнув старший брат.— Наш грабар спочинку не знає. Мешканців приріччя, західняків, північан — усіх сюди прибиває. І лицарів, і личаків. Ми їх усіх поряд ховаємо: Старків і Ланістерів, Блеквудів і Бракенів, Фреїв і Дарі. Такий обов'язок покладає на нас річка за всі свої дари, й ми стараємося виконати його гідно. Іноді знаходимо ми і жінок... ба гірше: дітей. Ці дари найжорстокіші,— мовив він і обернувся до септона Мерібальда.— Сподіваюся, ви маєте час відпустити нам гріхи. Відтоді як нальотчики вбили старого септона Бенета, ми не маємо сповідника.

— Час я знайду,— озвався Мерібальд,— але сподіваюся, ви трохи цікавіше нагрішили, ніж коли я тут був минулого разу...— (Пес підгавкнув).— Бачите? Навіть Пес тоді знудився.

Подрик Пейн був явно спантеличений.

— Я гадав, ніхто не говорить. Ну, не зовсім ніхто. Брати. Інші брати, не ви.

— Для сповіді нам дозволяється порушувати мовчання,— пояснив старший брат.— Важко зізнаватися в гріхах на мигах.

— У Варниці септ спалили? — запитав Гайл Гант.

Усмішка старшого брата зникла.

— У Варниці спалили все, крім замку. Він-бо єдиний був мурований... хоча з нього стільки користі, що міг би й з лою бути. Я лікував декого з зацілілих. Коли полум'я згасло й рибалки змогли нарешті причалити, вони доправили поранених до мене. Одну бідолашну жінку зґвалтували дюжину разів, а груди... міледі, ви в чоловічій кольчузі, тож я цих жахів від вас не приховуватиму... груди в неї були подерті, пожовані й погризені, мов... мов якимсь лютим звіром. Я зробив, що міг, хоча що я міг зробити? Коли вона помирала, то найгірше проклинала не тих, хто її зґвалтував, і не те чудовисько, що її об'їло, а сера Квінсі Кокса, який замкнув браму, коли в містечко ввірвалися розбійники, й безпечно пересидів за своїми мурами, поки люди лементували й помирали.

— Сер Квінсі старий уже,— лагідно мовив септон Мерібальд.— Сини й зяті його далеко, а дехто й на тому світі, онуки ще зовсім хлопчаки, а ще в нього двоє дочок. Що міг він вдіяти — сам-один проти стількох нападників?

«Міг бодай спробувати,— подумала Брієнна.— І загинути. Старий чи молодий, а справжній лицар присягається захистити слабших або загинути у спробі це зробити».

— Правдиві ваші слова й мудрі,— мовив старший брат до септона Мерібальда.— Коли опинитеся у Варниці, сер Квінсі, понад сумнів, проситиме вас відпустити йому гріхи. Я радий, що ви прийшли, що зможете це зробити замість мене. Бо я не зміг,— відставивши плавникового кухля, він підвівся.— Скоро дзвонитимуть до вечері. Друзі, ходімо зі мною в септ — помолимося за душі добрих людей Варниці, перш ніж сядемо до столу, переломимо хліб і розділимо мед і м'ясо.

— Залюбки,— сказав Мерібальд. Пес підгавкнув.

Вечеря в септирі була, мабуть, найдивніша в Брієнниному житті, однак приємна. Їжа проста, проте поживна: буханці хрумкого хліба, ще теплі з печі, свіжозбите масло в горщиках, мед із септирських вуликів, густа крабова юшка, мідії, принаймні три різновиди риби. Септон Мерібальд і сер Гайл випили меду, який робили брати, й оголосили його неперевершеним, а Брієнна з Подриком задовольнилися добавкою солодкого яблучника. Вечерю не можна було назвати