Бенкет круків - Джордж Мартін

— Вирвіть їм язики,— порадив Дужий Вепр.

— Отоді точно всі відповіді отримаєте,— зронив Джеймі.— Хочете від людей допомоги — прихиліть їх до себе. Саме так і зробив Артур Дейн, коли боровся з братством королівського лісу. Платив людям за все, що ми з'їли, переказував їхні скарги королю Ейрису, збільшив пасовиська навколо сіл, навіть домігся для них права щороку валити певну кількість лісу, а восени вполювати собі декількох королівських оленів. Лісовики спочатку шукали захисту в Тойна, але сер Артур зробив для них більше, ніж могло зробити братство, тож і переманив їх на свій бік. А далі все було дуже просто.

— Мудро каже лорд-командувач,— мовила леді Марія.— Ніколи ми не позбудемося цих беззаконників, поки простолюд не полюбить Ланселя так, як любив мого батька й дідуся.

Джеймі глянув на братове порожнє крісло. «Молитвами Лансель їхньої любові в житті не завоює».

Леді Амері закопилила губи.

— Пане Джеймі, благаю, не кидайте нас. Ви потрібні мілорду, і мені також. Такі страшні часи настали! Буває, ночами я від страху спати не можу.

— Моє місце біля короля, міледі.

— Можу я приїхати,— запропонував Дужий Вепр.— Вирішимо питання з Річкорином — і в мене руки свербітимуть знову з кимось повоювати. Не те щоб той Берик Дондаріон був справжнім воякою. Пригадую його з минулих турнірів. Симпатичний парубок у гарненькому плащі. Слабкий і недосвідчений.

— Це до смерті,— сказав юний сер Арвуд Фрей.— Смерть його перемінила, каже простолюд. Його вбиваєш, а він не вмирає. Як можна воювати з таким? А ще є Гончак. У Варниці він двадцятьох людей зарубав.

— Двадцятьох гладких корчмарів міг і зарубати. Двадцятьох подавальників, які від страху в штанці пудили. Двадцятьох жебрущих братів з мисочками. Але не двадцятьох лицарів. Не мене.

— У Варниці є один лицар,— не здавався сер Арвуд,— він ховався за мурами, поки Кліган зі своїми скаженими псами спустошував містечко. Ви не бачили того, що вони наробили, сер. А я бачив. Коли новини дійшли до Близнючок, ми з Гарисом Гейгом, його братом Донелом і півсотнею вояків — лучників і латників — виїхали у Варницю. Гадали, це справа рук лорда Берика, і сподівалися взяти його слід. Від Варниці залишився тільки замок, а старий сер Квінсі був такий переляканий, що навіть брами не відчинив: розмовляв до нас із бійниці. Все навкруги — кості й попіл. Ціле містечко. Гончак, попаливши будинки й порубавши людей, поїхав собі геть регочучи. Жінки... ви не повірите, як вчинили з деякими жінками. За столом я ліпше не розповідатиму. Коли я те побачив, мене знудило.

— Я плакала, коли мені розповіли,— сказала леді Амері.

— А звідки така певність, що то був Гончак? — Джеймі сьорбнув вина. Описане більше скидалося на роботу Грегора, ніж Сандора. Сандор жорстокий і брутальний, так, але в домі Кліганів справжнє чудовисько — то його старший братик.

— Його бачили,— мовив сер Арвуд. — Отой його шолом ні з чим не переплутати й не забути, а кількоро вцілілих таки зосталося. Зґвалтована ним дівчина, і декілька хлопчаків, що встигли заховатися, і жінка, яка застрягла під обгорілою бантиною, і рибалки, що бачили бойню з човнів...

— Не називайте це бойнею,— тихо мовила леді Марія.— Це ображає простих чесних різників. Варниця — це робота якогось лютого звіра в людській шкурі.

«Прийшли часи звірів,— подумалося Джеймі,— левів, і вовків, і злих псів, і падальників — круків і ворон».

— Лихі справи,— Дужий Вепр наповнив собі кубок.— Леді Маріє, леді Амері, мене страшенно зворушила ваша біда. Даю слово: щойно Річкорин упаде, я повернуся, вистежу Гончака і вб'ю його заради вас. Мене пси не лякають.

«А цей мав би лякати». Обоє братів росляві й дужі, однак Сандор Кліган ще й меткий, і б'ється він з такою люттю, з якою Лайлу Крейкголу не тягатися.

Та леді Амері була просто в захваті.

— Ви справжній лицар, пане Лайле, допомагаєте жінці в біді.

«Принаймні не сказала — „дівчині“». Джеймі потягнувся по кубок — і перекинув його. Лляний обрус просяк вином. Червона пляма розповзалася, однак усі вдавали, що нічого не помітили. «Гарні манери»,— запевнив себе Джеймі, та насправді більше це скидалося на жалощі. Він рвучко підвівся.

— Міледі, дуже перепрошую.

— Ви вже йдете? — вражено глянула леді Амері.— Ще буде оленина, а потім каплуни, начинені пражем і грибами.

— Дуже смачні, я певен, але я вже ні шматочка не зможу з'їсти. І мені треба побачитися з кузеном.

Уклонившись, він лишив присутніх доїдати вечерю.

У дворі теж їли. Навколо дюжини вогнищ розмістилися горобці, гріючи руки, щоб відігнати вечірню прохолоду, і поглядаючи, як над полум'ям сичать і шкварчать товстенькі ковбаски. Горобців було близько сотні. «Дармоїди!» — подумав Джеймі, гадаючи, скільки ковбаси заготував кузен і як він збирається годувати горобців, коли вона закінчиться. «Взимку вони щурів жертимуть, якщо не зберуть врожаю». Але осінь уже пізня, надії на добрий врожай мало.

Септ відшукався у внутрішньому замковому дворі — семигранний, дерев'яний, без вікон, з різьбленими дверима й черепичним дахом. На сходах сиділо троє горобців. Коли наблизився Джеймі, вони підвелися.

— Куди ви, м'лорде? — запитав один. Він серед трьох був найдрібніший, але мав найбільшу бороду.

— Отуди.

— Там його милість молиться.

— Його милість — мій двоюрідний брат.

— Ну, тоді, м'лорде,— сказав інший горобець — лисий здоровань з намальованою навколо одного ока семикутною зіркою,— ви ж не турбуватимете свого брата за молитвою?

— Лорд Лансель просить Отця Небесного наставити його на правильний шлях,— мовив третій горобець, безбородий. Хлопчик, подумав Джеймі спершу, але голос виказував жінку, вдягнену в безформне дрантя й іржаву кольчугу.— Він молиться за душу верховного септона й за душі всіх загиблих.

— Загиблими вони залишаться і завтра,— мовив до неї Джеймі.— В Отця Небесного часу більше, ніж у мене. Ви знаєте, хто я такий?

— Лорд якийсь,— сказав здоровань з оком-зіркою.

— Каліка якийсь,— сказав дрібний з великою бородою.

— Царевбивця,— сказала жінка,— але ми не царі, а бідарі, й вам не можна заходити без дозволу його милості.

Вона піднесла шпичастого дубця, а її дрібний супутник — сокиру.

Позаду них відчинилися двері.

— Пропустіть мого брата з миром, друзі,— тихо мовив Лансель.— Я чекав на нього.

Горобці відсунулися.