Бенкет круків - Джордж Мартін

— А ти заради чого все відкинув? — тихо запитав Лансель.

«Заради честі,— міг би відповісти Джеймі,— заради слави». Але збрехав би. Честь і слава теж зіграли свою роль, але головне — це Серсі. З вуст його зірвався смішок.

— Ти до верховного септона тікаєш чи до моєї любої сестрички? Помолися, щоб це зрозуміти, брате. Добре помолися.

— Ти помолишся зі мною, Джеймі?

Джеймі роззирнувся по септу, глянув на богів. Матір, милосердна й добра. Отець, твердий і строгий. Воїн, з рукою на мечі. Невідомець у півтемряві, нелюдський лик ховається під каптуром. «Я гадав, що я — Воїн, а Серсі — Діва, та весь цей час вона була Невідомицею, що ховала від мене під каптуром справжнє своє обличчя».

— Помолися за мене, якщо хочеш,— сказав Джеймі кузену.— Я забув усі слова.

Коли Джеймі знову вийшов у ніч, горобці й досі стрибали на східцях.

— Дякую,— мовив він до них.— Тепер я почуваюся розгрішеним.

І пішов шукати сера Іліна з парою мечів.

У замку було повно цікавих очей і вух. Щоб сховатися від них, рушили в богопраліс Дарі. Там не сиділи горобці, лише росли замислені дерева, чорними гілками шкрябаючи небо. Під ногами шурхотів килим з опалого листя.

— Бачите вікно, сер,— Джеймі вказав мечем.— Там була спальня Реймуна Дарі. Там спав король Роберт дорогою з Вічнозиму. Це коли донька Неда Старка втекла, бо її вовчиця подерла Джофа, ви ж пам'ятаєте. Сестра хотіла, щоб дівчинці руку відрубали. Це стародавня кара за те, що хтось ударить особу королівської крові. Роберт сказав їй, що вона жорстока й божевільна. Пів ночі вони сварилися... ну, Серсі сварилася, а Роберт пиячив. А після опівночі королева викликала мене. Король захропів на мирському килимі. Я запитав сестру, чи не віднести його в ліжко. Але вона сказала, що це її треба віднести в ліжко, та скинула сукню. І я, переступивши через Роберта, взяв її прямо на ліжку Реймуна Дарі. Якби його світлість прокинувся, я б його вбив просто там. Не першим він був би королем, який загинув від мого меча... але ж ви й так усе знаєте, правда? — Джеймі рубонув гілку, розтявши її навпіл.— Поки я її порав, вона скрикувала: «Хочу!» Я гадав, вона хоче мене, та насправді вона хотіла малу Старківну — скалічену або мертву...— («Чого тільки не зробиш заради кохання»).— Цілком випадково Старкові люди знайшли дівчинку раніше за мене. Якби я перший на неї натрапив...

У світлі смолоскипа віспини на обличчі сера Іліна здавалися чорними дірами — темними, як душа Джеймі. Сер Ілін поклацав губами.

«Він сміється з мене»,— збагнув Джеймі Ланістер.

— Звідки мені знати, що ти теж з моєю сестрою не спав, рябий виродку,— виплюнув він.— А тепер стули свого клятого рота і вбий мене, якщо зможеш.

Брієнна

Септир розташувався на крутому острові за півмилі від берега, де й так широке гирло Тризуба розширювалося ще, вливаючись у Крабову затоку. Навіть із суходолу видно було, що септир процвітає. На схилах острова виднілися облаштовані терасами лани, внизу — ставки з рибою, вгорі — вітряний млин, чиї дерев'яні крила, обтягнуті парусиною, помалу крутилися від бризу з затоки. Брієнна бачила, що на схилах пасуться вівці, а в мілкій воді навколо поромного причалу бродять чорногузи.

— Варниця на тому боці,— мовив септон Мерібальд, показуючи на північ, на той бік затоки.— З ранішнім припливом брати переправлять нас, хоча я вже боюся того, що ми там побачимо. Потішмо себе доброю гарячою стравою, перш ніж туди потикатися. У братів завжди для Пса припасена кісточка.

Пес, гавкнувши, завихляв хвостом.

Зараз був відплив, і вода, що відділяла острів від суходолу, швидко відступала, лишаючи по собі чималі замулені відмілини, блискучі, помережані припливними водоймами, які на пообідньому сонці блищали, наче золоті монети. Брієнна почухала ззаду шию, куди її вкусила якась комашка. Волосся дівчина заколола високо, і тепер сонечко гріло шкіру.

— Чому острів називають Тихим? — поцікавився Подрик.

— На ньому замешкали розкаяні грішники, як сподіваються спокутувати гріхи роздумами, молитвою і мовчанням. Розмовляти дозволяється тільки старшому брату і його прокторам, причому прокторам — лише раз на тиждень.

— Німотні сестри не розмовляють ніколи,— сказав Подрик.— Я чув, у них і язиків немає.

— І в моєму дитинстві матері своїх доньок пристрашували цими казочками,— усміхнувся септон Мерібальд.— Але і тоді це була неправда, і тепер. Обітниця мовчати — це чин покаяння, добровільна жертва, щоб довести свою відданість Сімом Небесним. А для німого дати обітницю мовчання — те саме, що безногому покинути танцювати,— він повів віслючка схилом униз і покликав усіх за собою.— Якщо хочете сьогодні спати з дахом над головою, доведеться вам злізти з коней і перетнути цей мул разом зі мною. Ми називаємо це шляхом до віри. Лише віруючий безпечно його здолає. Лиходіїв проковтне пісок або змиє бурхливий приплив. Серед вас немає лиходіїв, сподіваюся? І все одно на вашому місці я б ступав дуже обережно. Ідіть по моїх слідах — так і перейдете на той бік.

Шлях до віри був звивистий, не могла не зауважити Брієнна. Хоча острів, здавалося, височів на півночі, септон Мерібальд не рушив прямо до нього. Натомість він спершу повернув на схід, на глибшу воду, яка зблискувала вдалині синявою і сріблом. Між пальцями в нього чвякав м'який брунатний мул. Час до часу він зупинявся й промацував дорогу попереду своєю пішнею. Пес насідав йому на п'яти, обнюхуючи кожен камінець, кожну черепашку чи кущик водоростей. Тут він не забігав наперед і не відходив убік.

Далі йшла Брієнна, стараючись триматися слідів собаки, віслючка і праведника. За нею Подрик, а останнім — сер Гайл. Ярдів через сто Мерібальд різко повернув на південь, і септир опинився в нього фактично за спиною. Ще сотню ярдів він рухався в цьому напрямку, обходячи мілкі припливні водойми. Пес в одну таку водойму застромив писка — і з дзявкотом відскочив: за носа йому вчепився клішнею краб. Після короткої, але запеклої боротьби пес повернувся, мокрий і в мулі, стискаючи краба в зубах.

— Хіба нам не туди? — гукнув позаду сер Гайл, вказуючи на