Місячний син. - Черкащенко Дарія

- Не бійся, це лише Корін. 

Лінара здивовано глянула на мене.

- Звідки ти ... - стукіт у двері повторився, перебивши питання. 

Дівчина багатозначно подивилася на мене, хитро примруживши очі, ніби кажучи: "ти не тішся, питання своє я не забуду і ще задам". Потім подивилася на двері, відповідаючи тому хто стукав: 

- Увійдіть. 

До кімнати справді увійшла служниця.

- Вибачте, якщо завадила, але я прийшла запалити свічки та закрити віконниці, кажуть, гроза насувається. Також, якщо забажаєте, я допоможу вам приготуватися до сну.

***

Перший гуркіт грому пролунав над містом, коли я вже дрімав, вкрившись теплою ковдрою. Мені здавалося, що Лінара давно міцно спить, але вона тихенько пискнула, злякавшись грізного небесного рику. 

- Роні, а ти не боїшся грози? - тихо запитала дівчина, пам'ятаючи мою розповідь про чуйний сон, або була впевнена, що і мене грім розбудив. 

- Не боюся. 

- А я ось боюсь. 

- Я зрозумів. Коли я був маленький, то теж боявся. 

- А чому перестав? 

- Просто довелося пережити багато чого страшнішого, ніж просто спалах у небі та звук від нього. 

- Але ж це не просто спалах. Ой! - Лінара знову пискнула під звук грому. - Це ж блискавка, а вона може вбити. 

- На другому поверсі, у кам'яному замку, за зачиненими вікнами нам смерть від блискавки не загрожує. 

- А якщо вона у вежу потрапить? 

- Тоді почнеться пожежа, але ми про неї дізнаємося заздалегідь і встигнемо покинути замок. Але, на мою думку, у вас на вежах стоїть блискавковідвід. 

- Стоїть, але мені все одно страшно. Раніше я завжди під час грози з батьками спала. 

- Ти хочеш, щоб ми зараз пішли до твого батька? – посміхнувшись, спитав я.

Я не бачив обличчя дівчини, але був певен, що і вона посміхається. 

- Ні, що ти, я вже велика, і мені якось соромно. 

У небі знову пролунав грізний рик грому. Лінара пискнула. Зашурхотіла ковдра. 

- А можна я до тебе переберусь? – трохи приглушеним голосом спитала дівчина, мабуть, вона сховалася під ковдрою.

 Питання мене буквально приголомшило. 

- Але ж це... нам не можна... - плутано спробував щось пояснити я. 

Лінара тихо засміялася з-під ковдри. 

- Що не можна? Твоя робота яка? 

- Захищати тебе.

- Ну, ось і захисти мене від грози. 

Знов зашурхотіла тканина. Я глянув у бік ліжка дівчини та побачив що Ліна, укутавшись ковдрою сіла, звісивши босі ноги. 

- Ні-ні, стій! Якщо ти маєш серйозний намір, то давай краще я до тебе. У тебе ліжко більше, і коли гроза закінчиться, я піду до себе. 

- Добре! Давай! - вона так зраділа, що навіть не почула чергового грому, а він звучав уже дуже голосно.

Прихопивши свою ковдру та подушку, я перебрався на ліжко Лінари. Воно було теплим, м'якшим за моє, і пахло фіалками. Серце зрадницьки голосно застукало, підганяючи кров до зарум'янілих щік, і до ще одного органу, який, на відміну від мене, чхати хотів на всякі правила. Я щільно загорнувся в ковдру, скромно займаючи місце біля краю, і повертаючись до дівчини спиною. Ліна теж лягла до мене спиною, але при цьому щільно пригорнулася. Два шари пухових ковдр не заважали відчувати мені тепло її тіла, через що мені стало зовсім жарко, але я не міг собі дозволити розкритися.

- Ти такий гарячий, - солодко позіхаючи, сказала Лінара. 

"Звичайно гарячий, - злившись на себе, подумав я. - Та я просто палаю від ... Темрява мене роздери, що я як недосвідчений молодик, який вперше опинився з дівчиною в одному ліжку? Швидко зібратися, я на роботі! Думаємо про щось інше, і до демонів мою фантазію, що розбушувалася. Знав би вчитель, що я зараз творю. Хоча, що я особливого творю? Лінара має рацію, я її захищаю. Он вона вже солодко сопе, не звертаючи уваги на грозу, що розбушувалася, за вікном. Цікаво, а як спати мені?"