Глиняні ноги - Террі Пратчетт

Ах, так. Це було майбутнє, яке могло статися.

Він відсунув книгу. Одна з переваг життя, значно довшого за пересічне, полягає в розумінні того, наскільки крихким є майбутнє. Люди говорили про «наші мирні часи» чи «імперію, яка стоятиме тисячу років», а менше ніж за пів життя по тому ніхто й не пригадував, ким вони були, не кажучи вже про те, що вони казали чи де натовп поховав їхній попіл. Що змінювало історію — то це набагато дрібніші діяння. Іноді вистачало кількох розчерків пера.

Він підтягнув до себе інший том. На фронтисписі містилися слова: «Нащадки короля...». Цікаво, як той чоловік себе назве? Цього принаймні не прорахувати. Ох, ну що ж...

Дракон узяв олівця і написав: «Ноббс».

Усміхнувся в сяєво свічок.

Розмови про істинного короля Анк-Морпорка не припинялися ніколи, але історія дала жорстокий урок. Вона пояснила — часто словами, писаними кров’ю, — що істинним королем є той, хто добивається корони.

У цій кімнаті теж було повно книг. Це було перше враження — враження промозклої, гнітючої книжковості.

Покійний отець Трубчек розкинувся на обваленій купі книг. Він був, поза сумнівом, мертвий. Ніхто не зміг би втратити стільки крові й лишитися живим. Або довго протриматися з головою, схожою на спущений футбольний м’яч. Хтось ударив його не інакше як кувалдою.

— Та літня пані вибігла звідси з криками, — доповів, салютуючи, констебль Візит. — Тож я зайшов, а тут усе було отак, ваша милосте.

— «Отак», констеблю Візит?

— Так точно. І мене звуть Візит-і-Проповідь-з-Роздачею-Буклетів, ваша милосте.

— Що то була за літня пані?

— Вона сказала, що її звуть пані Канакі, ваша милосте. Вона сказала, що завжди приносить йому обіди. Сказала, що вона його порає.

— Порає?

— Ну, ви розумієте, ваша милосте. Прибирає й підмітає.

Справді, на підлозі валялася таця — разом із розбитою мискою та розляпаною вівсянкою. Пані, яка порала старого, дістала справжній шок, виявивши, що хтось упорав його раніше.

— Вона його торкалася? — спитав Ваймз.

— Каже, що ні, ваша милосте.

Це означало, що старий жрець помер найакуратнішою смертю, яку Ваймзові доводилося бачити. Його руки були складені на грудях. Очі були заплющені.

І щось було у нього в губах. Воно було схоже на скручений у трубочку папірець. Це надавало небіжчику до бентежності безтурботного вигляду — ніби він вирішив викурити останню сигарету вже після смерті.

Ваймз обережно витягнув маленького сувійчика і розгорнув його. Папірця було вкрито ретельно виписаними, проте незнайомими знаками. Що в них викликало особливу увагу, то це те, що автор, схоже, скористався для письма єдиною доступною йому рідиною, наявною навколо у чималій кількості.

— Фе, — сказав Ваймз. — Написано кров’ю. Цей текст комусь про щось говорить?

— Так точно!

Ваймз закотив очі.

— Так, констеблю Візит?

— Візит-і-Проповідь-з-Роздачею-Буклетів, ваша милосте, — з ображеним виглядом виправив констебль Візит.

— «Візит-і-Проповідь-з-Роздачею-Буклетів».[26] Саме збирався це сказати, констеблю, — сказав Ваймз. — Ну?

— Це стародавнє хапонське письмо, — сказав констебль Візит. — Одного з пустельних племен, яке називається ценотіни, ваша милосте. Вони мають хитромудру, але фундаментально помилкову...

— Так, так, так, — перебив Ваймз, який розумів, що вербальна нога ось-ось ступить на його слуховий поріг. — Але чи розумієте ви, що там написано?

— Можу дізнатися, ваша милосте.

— Чудово.

— Між іншим, чи не вдалося вам, бува, знайти час та поглянути на ті відозви, що я вам якось був давав, ваша милосте?

— Часу не було! — автоматично відповів Ваймз.

— Не переймайтеся, ваша милосте, — сказав Візит і усміхнувся блідою усмішкою людини, яка продовжує сіяти розумне, добре, вічне попри всілякі перепони. — Коли б ви не знайшли час, буде добре.

Скрізь було розсипано сторінки позбиваних із поличок книжок. На багатьох виднілися плями крові.

— Деякі з цих книг схожі на релігійні, — сказав Ваймз. — Можна щось знайти, — він обернувся. — Щебеню, огляньте це місце, будь ласка.

Троль припинив старанно окреслювати крейдою силует тіла.

— Так точно. На предмет чого, ваша милосте?

— Всього, що знайдете.

— Слухаюся, ваша милосте.

Ваймз із бурчанням присів навпочіпки і поштрикав пальцем забруднену сірим підлогу.

— Бруд, — сказав він.

— То ся трапляє на підлогах, ваша милосте, — послужливо промовив Щебінь.

— От тільки цей — білуватий. А ми тут на чорноземі, — вказав Ваймз.

— А, — сказав сержант Щебінь. — Це Доказ.

— Звичайно, може бути й просто брудом.

Було і ще дещо. Хтось намагався поскладати розкидані книжки. І таки склав кількадесят в один-єдиний стосик, книжка на книжці, книги більшого формату — внизу, краєчки всіх томів з геометричною точністю вирівняні один до одного.

— Оцього я не розумію, — сказав Ваймз. — Відбувається сутичка. Жорстокий напад на стару людину. Потім хтось — може, він сам, уже при смерті, а може, вбивця — пише щось кров’ю нещасного старого. І акуратно скручує цидулку в трубочку, і вкладає її йому в рота, як цукерку. Потім старий таки помирає, і хтось закриває йому очі, і надає йому гідної пози, і ретельно складає книжки, і... робить що? Просто виходить у вир Анк-Морпорка?

Чесне чоло сержанта Щебеня зморщилося від мисленнєвих надзусиль.

— Мо’... мо’, під вікном є який слід, — промовив він. — То є завше такий Доказ, який варто надибати.

Ваймз зітхнув. Попри те що коефіцієнт інтелекту Щебеня не перевищував рівня кімнатної температури, він зумів стати хорошим копом і збіса хорошим сержантом. Він був бовдуром спеціального типу, якого дуже важко надурити. Але єдиною справою, складнішою, ніж втовкмачити йому ту чи іншу ідею, було вибити її з нього.[27]

— Щебеню, — сказав Ваймз так доброзичливо, як тільки міг. — Під вікном — тридцятифутове провалля до річки. Там не може бути... — він зробив паузу. Врешті-решт це ж була річка Анк. — Будь-які сліди дотепер уже затяглись, — він подумав і уточнив: — Майже напевне.

Втім, про всяк випадок він визирнув з вікна. Ріка внизу бурчала й чавкотіла. Ніяких слідів там не було, навіть попри славнозвісну кірку на її поверхні. Зате на підвіконні була ще одна пляма бруду.

Ваймз пошкріб її й понюхав пальця.

— Здається, знову