Шістка воронів - Лі Бардуго

Каз також чув їх. На руках Бреккера була кров. Бреккерові руки вкриті рубцями. У нього клішні замість пальців, бо він демон, а не людина. Казів дотик обпікав, наче сірка: торкнешся випадково його шкіри — і твоя плоть ізсохнеться й помре.

— Виберіть будь-яку, — сказав Каз, зникаючи в темряві. Подумки він уже повернувся до тридцяти мільйонів крюґе й команди, котра допоможе йому здобути їх. — У всіх них є трохи правди.

4

Інеж

Інеж точно відчула, коли Каз увійшов до Рейки. Його присутність відлунювала в кожній тісній кімнатці, у кожному покрученому коридорчику, і кожен громило, кожен злодій, шулер, шахрай і закликайло виринули з глибокого сну. Улюблений заступник Пера Гаскеля повернувся додому.

Рейка не була чимсь особливим, просто ще один будинок у найгіршій частині Бочки — три поверхи щільно притискалися один до одного, а прикрашало все це неподобство горище зі шпилястим дахом. Більшість будинків цієї частини міста не мали фундаментів, були зведені на болотистих землях між випадково прокладеними каналами. Вони тулилися один до одного, наче захмелілі друзі в шинку, що задрімали, обійнявшись під несподіваними кутами. Інеж навідувалася ледь не в кожен із них, виконуючи завдання Покидьків, і всередині вони виявлялися анітрохи не кращими, ніж зовні. Споруди були холодними й вогкими, шматки тиньку падали зі стін, а крізь дірки у вікнах до кімнат потрапляв сніг чи дощ. Але Каз витратив власні заощадження, щоб укріпити Рейку й утеплити її стіни. Усередині було гидко, похмуро й велелюдно, але завжди сухо.

Кімната Інеж розташовувалася на третьому поверсі — вузька скибочка простору, де ледве вдалося поставити розкладачку та скриню, зате з вікна розгортався чудовий краєвид на гостроверхі дахи й плутанину коминів Бочки. Коли надлітав вітер і розвіював вугільний дим, що висів над містом, їй навіть удавалося розгледіти блакитну кишеньку гавані.

Хоча до світанку залишалося ще кілька годин, життя в Рейці вирувало. По-справжньому тихо тут ставало лише на кілька пізніх пообідніх годин, а сьогодні все навколо гуло від новин про викриття на Біржі, долю Великого Болліґера, а тепер іще й звільнення бідолашного Роякке.

Поговоривши з Казом, Інеж вирушила прямісінько до «Воронячого клубу» на пошуки круп’є. Він працював за столом, роздаючи карти для гри «Ожина на трьох» Джасперові й двом равканським туристам. Коли Роякке завершив, дівчина запропонувала побалакати в одній із приватних ігрових кімнат, аби в чоловіка не виникло відчуття, наче його звільнили на очах у цілого світу, але він відмовився.

— Це не чесно, — завив Роякке, коли Інеж передала йому Казів наказ. — Я нікого не дурив.

— Владнай це з Казом, — тихо відповіла Інеж.

— І стули пельку, — додав Джаспер, озираючись на туристів і моряків, що сиділи за сусідніми столами. Бійки були звичною справою для Бочки, але не в стінах «Воронячого клубу». Якщо в когось були скарги, він вирішував усе ззовні, щоб не дай бог не перервати священний процес видурювання грошей у простаків.

— Де Бреккер? — рикнув Роякке.

— Не знаю.

— Ти завжди знаєш усе про всіх, — презирливо посміхнувся чоловік, нахиляючись до дівчини й дихаючи їй в обличчя пивним перегаром і цибулею. — Хіба не за це Нечисторукий платить тобі?

— Я не знаю ані де він, ані коли повернеться. Але я впевнена, що тобі краще зникнути, коли він з’явиться тут.

— Дай мені мій чек. Я ще не отримав платні за минулу зміну.

— Бреккер нічого тобі не винен.

— Він навіть не може подивитися мені у вічі, як справжній чоловік? Виряджає замість себе миршаву дівку! А раптом я просто виб’ю з тебе кілька монет? — Він простягнув руку, щоб схопити її за комір сорочки, але Інеж із легкістю відхилилася. Роякке потягнувся знову.

Краєм ока дівчина побачила, що Джаспер підводиться зі стільця, але махнула йому, щоб не переймався, і просунула пальці до кастета, котрий ховала в правій кишені штанів. Роякке дістав швидкий удар у ліву щоку.

Чоловікові руки злетіли до обличчя.

— Гей, — сказав він, — я тебе не чіпав. Це були лише балачки.

Люди почали звертати на них увагу, тоді Інеж ударила знову. Вона мала деякі переваги, що дозволяли не зважати на закони клубу. Коли Каз привів її до Рейки, він попередив, що не матиме часу охороняти її, тож нехай піклується про себе сама, от вона й послухалася. Найпростіше було піти геть, коли місцеві починали зазивати її чи присуватися ближче, сподіваючись на обійми, але якби Інеж так вчинила, незабаром вони б уже задирали їй блузку чи притискали до стіни. Тож їм не миналися ані образи, ані масні погляди: Інеж завжди била першою й била сильно. Іноді вона навіть діставала ніж. Це стомлювало, але в Керчі не було нічого святого, окрім торгівлі, і дівчині доводилося вдаватися до всього, щоб для того, хто захоче скривдити її, ризик був вищим за винагороду.

Роякке торкнувся пальцями огидного синця, що набрякав у нього на обличчі. Він мав здивований і трохи ображений вигляд.

— Я гадав, ми друзі, — запротестував він.

От і настала найсумніша частина. Інеж подобався Роякке. Але зараз він був просто задиркуватим чоловіком, що хоче здаватися кремезнішим, ніж є насправді.

— Роякке, — мовила дівчина, — я бачила, як ти працюєш із колодою карт. Ти знайдеш роботу в лігві будь-якої банди. Іди додому й радій, що Каз не наказав спустити з тебе шкуру за борги. Гаразд?

Він мовчки пішов, трохи підтягуючи ногу й потираючи щоку, наче приголомшений малюк. До дівчини неквапливо підійшов Джаспер.

— А знаєш, його правда. Каз не має відправляти тебе виконувати брудну роботу.

— Тут уся робота брудна.

— І ми виконуємо її, — погодився він, зітхаючи.

— Ти виглядаєш утомленим. Поспиш хоч трохи?

Джаспер лише підморгнув:

— Про який сон може йтися, коли карти аж палають. Залишайся й пограй трохи. Каз дасть тобі аванс.

— Ти серйозно, Джаспере? — здивувалася вона, підіймаючи каптур. — Якщо мені заманеться подивитися, як чоловіки риють собі ями, я прогуляюся до цвинтаря.

— Нумо, Інеж, — погукав Джаспер услід, коли вона вже виходила крізь двостулкові двері на вулицю. — Ти приносиш удачу.

«Любі святі, — подумала дівчина, — якщо він вірить у це, то, мабуть, уже цілком впав у відчай».

Її везіння залишилося десь позаду, у сулійському таборі на берегах Західної Равки. І вона сумнівалася, що колись натрапить на нього знову.

Зараз Інеж вийшла зі своєї крихітної кімнатки в Рейці та бильцями з’їхала донизу. Тут не було причин приховувати свою присутність, але тиша перетворилася на звичку, а сходи пищали, як