Шістка воронів - Лі Бардуго

Каз був відсутній довше, ніж усі очікували, тож, коли хлопець увійшов до затіненого передпокою, його оточили люди, котрі хотіли привітати Бреккера з перемогою над Ґілзом і поцікавитися, чи немає новин про Чорні Вістря.

— Ширяться чутки, що Ґілз уже збирає зграю, щоб напасти на нас, — повідомила Аніка.

— Хай збирає! — прогуркотів Дірікс. — На руків’ї моєї сокири вже вирізане його ім’я.

— Ґілз на якийсь час затихне, — сказав Каз, минаючи коридор. — Він не має стільки людей, щоб зійтися з нами на вулицях, до того ж його скарбниця спустошена й найняти когось теж не вдасться. А вам хіба не час до «Воронячого клубу»?

Зведеної брови було достатньо, щоб Аніка рвучко попрямувала геть, та й Дірікс наступав їй на п’яти. Інші почали вітати Каза й погрожувати Чорним Вістрям. Ніхто не насмілився зайти так далеко, щоб поплескати Бреккера по спині, — це був прямий шлях до втраченої руки.

Інеж знала, що Каз зайде на розмову до Пера Гаскеля, тож, замість того щоб поїхати бильцями на перший поверх, рушила коридором. Тут був прикомірок, забитий усіляким непотребом: старими стільцями зі зламаними спинками чи заляпаними фарбою шматками брезенту. Інеж посунула вбік відро з мийними засобами, котре сама туди й поставила, бо точно знала, що жоден із мешканців Рейки не торкнеться його. Крізь ґратки під ним відкривався чудовий вид на кабінет Пера Гаскеля. Вона почувалася трохи винною, що підслуховує Казові розмови, але, зрештою, це він зробив із неї шпигуна. Не можна тренувати сокола, а потім забороняти йому полювати.

Крізь ґрати долинув Казів стук у двері й привітання.

— Повернувся й досі живий? — поцікавився стариган. Дівчина бачила, що він сидить у своєму улюбленому кріслі, крутячи в руках модель кораблика, на котру витрачав більшість свого часу цілий рік. Неподалік, як завжди, стояв кухоль із пивом.

— У нас більше не виникатиме проблем із П'ятою гаванню.

Гаскель буркнув щось і знову повернувся до свого корабля.

— Зачини двері.

Інеж почула грюкіт, і звуки з коридору стишилися. Тепер вона бачила Казову потилицю. Його темне волосся волого блищало: либонь, пішов дощ.

— Ти мав отримати від мене дозвіл, перш ніж розбиратися з Болліґером, — сказав Гаскель.

— Якби я розповів тобі, могли б виникнути плітки…

— Ти гадаєш, я дозволив би цьому статися?

Казові плечі напружилися.

— Це місце анітрохи не відрізняється від решти Кеттердама. Тут усе просочується. — Інеж могла закластися, що цієї миті він перевів погляд на вентиляційний отвір.

— Мені це не подобається, хлопче. Великий Болліґер був моїм солдатом, а не твоїм.

— Звичайно, — погодився Каз, але вони обидва знали, що це брехня. Гаскелеві Покидьки були зграєю колишніх вартових, шахраїв і наволочі з минулого. Болліґер був із Казової команди — свіжа кров, молодий і безстрашний. Може, занадто безстрашний.

— Ти розумний, Бреккере, але тобі треба навчитися терплячості.

— Так, сер.

Стариган засміявся з якимось гавкучим звуком:

— «Так, сер. Ні, сер», — передражнив він. — Я знаю, ти щось замислив, якщо починаєш поводитися ввічливо. То що ж у тебе на думці?

— Робота, — відповів Каз. — Можливо, мені доведеться зникнути на якийсь час.

— Великі гроші?

— Дуже.

— А ризики?

— І ризики теж. Але ти отримаєш двадцять відсотків.

— Ти не можеш смикатися без мого дозволу, зрозуміло?

Каз вимушено кивнув, бо Пер Гаскель відкинувся в кріслі й сьорбнув пива.

— Ми розбагатіємо?

— Перетворимося на святих у золотих коронах.

Старий фиркнув:

— Як хочеш, аби мені не довелося жити, як вони.

— Я поговорю з Пімом, — сказав Каз. — Він може наглянути за всім, поки мене не буде.

Інеж спохмурніла. Куди це Каз зібрався? Їй він не казав про жодну велику роботу. І чому Пім? Від цієї думки їй стало трохи ніяково. Вона уявила, як сказав би тато: «Так прагнеш стати Королевою Злодюг, Інеж?» Робити свою роботу й робити її добре — це одне. А коли з’являються амбіції щодо цієї роботи — це геть інше. Вона не хотіла постійно залишатися з Покидьками. Прагнула лише сплатити свої борги й назавжди попрощатися з Кеттердамом. То яке має значення, якщо Каз поставить Піма за старшого, коли її вже тут не буде? «Тому що я розумніша за Піма. Тому що Каз довіряє мені більше». Але, мабуть, він не міг довірити команду такому дівчиську, як вона: їй навіть не було сімнадцяти, а ще два роки тому вона працювала в будинку розпусти. Вона носила довгі рукави, а футляр ножа майже цілком затуляв шрам на тому місці, де колись було татуювання «Звіринцю», та все одно всі про нього знали.

Каз вийшов із Гаскелевої кімнати, а Інеж покинула свою схованку, щоб перестріти його на сходах.

— Роякке? — запитав він, оминувши її та прямуючи на третій поверх.

— Пішов, — відповіла вона, рушивши за хлопцем.

— Довелося помарудитися з ним?

— Я впоралася.

— Я не про це питаю.

— Він розлютився. Може так статися, що він ще повернеться й виникнуть проблеми.

— Їх ніколи не бракує, — мовив Каз, коли вони дійшли до горішнього поверху. У кімнатах на горищі він облаштував собі спальню й кабінет. Вона знала, що його хворій нозі не так просто було ходити туди-сюди сходами, але Каз хотів мати цілий поверх у своєму розпорядженні.

Він увійшов до кабінету і, не дивлячись на неї, кинув через плече:

— Зачини двері.

Майже ціле приміщення займав саморобний стіл — старі двері зі складу, встановлені на ящики від фруктів. Він був ущент заставлений стосами паперів. Дехто з піт-босів почав користуватися додавальними машинами — штуками, що складалися з латунних кнопок і шпульок із папером, проте Каз вів бухгалтерію «Воронячого клубу» в голові. Книги з розрахунками він теж мав, але лише заради старигана або для того, щоб було куди ткнути пальцем, коли ловив когось на махінаціях чи шукав нових інвесторів.

Це була одна з найбільших змін, яку подарував банді Каз. Він дав звичайним торговцям і законним бізнесменам можливість придбати частку «Воронячого клубу». Спочатку вони були налаштовані скептично, переконані, що це чергове шахрайство, але йому вдалося залучити їх до справи мізерними ставками й зібрати достатньо грошей, щоб купити напівзруйнований старий будинок, дати йому лад і заснувати клуб. Ті перші інвестори отримали чималі прибутки. Принаймні так казали. Інеж ніколи не знала, які оповідки про Каза були правдивими, а які — чутками, котрі він сам розпускав для своєї ж вигоди. Вона знала лише, що теоретично він міг обдурити якогось бідного чесного крамаря й видурити всі його зароблені