Шістка воронів - Лі Бардуго

— Доля має плани на всіх нас, Казе.

— То це доля вирвала тебе із сім’ї та запхала до будинку розпусти в Кеттердамі? Чи тобі просто не пощастило?

— Поки що я не впевнена, — відповіла дівчина холодно. У такі моменти Бреккеру здавалося, що вона ненавидить його.

Каз прокладав собі шлях у натовпі, залишаючись тінню у вирі барв. Кожен з основних будинків задоволення мав свою особливість, щось більш прикметне, ніж в інших. Хлопець минув «Сині квіти Сафо», «Лизунів», бородатих чоловіків, що сердито зиркали з вікон «Кузні», «Обскуру», «Вербовий прутик», білявок із вологим блиском в очах у «Будинку снігу» і, звісно ж, «Звіринець», або, як його ще називали, «Будинок екзотики», де Інеж змушували носити штучні сулійські шовки. Помітив Цьоцю Гелін, котра улещувала клієнтів у вкритій позолотою вітальні, убрана в павичеве пір’я і з казковою діамантовою стрічкою на шиї. Вона керувала «Звіринцем», купувала дівчат і стежила, щоб ті поводилися пристойно. Побачивши Каза, жінка стисла губи в тонесеньку лінію та підняла свій келих — швидше погрозливо, аніж привітно, але хлопець проігнорував це й попрямував далі.

Будинок «Білої троянди» був одним із найрозкішніших маєтків Західної Клепки. Він мав власний причал, а фасад із білого блискучого мармуру робив його схожим на садибу крамаря, а не на бордель. Віконні рами завжди були оповиті ліанами білих троянд, і їхній терпкий солодкий аромат ширився цілим приканальним районом.

У вітальні пахло навіть приємніше. Тут стояли велетенські алебастрові вази, заповнені білими квітами; чоловіки й жінки — декотрі в масках чи вуалях, а дехто з відкритим обличчям — чекали на канапах зі слонової кістки, попиваючи маленькими ковтками вино, що майже не мало кольору, і насолоджуючись невеликими ванільними тістечками, просякнутими мигдальним лікером.

Хлопець за стійкою був убраний в оксамитовий костюм кремового кольору й носив у бутоньєрці білу троянду. Його волосся було так само білим, а очі безбарвними — він скидався на альбіноса, але Каз випадково дізнався, що хлопцеву зовнішність змінив котрийсь найманець-Гриша, щоб той цілком відповідав інтер’єрові.

— Пане Бреккер, — промовив хлопець, — Ніна приймає клієнта.

Каз кивнув і прослизнув у коридор за трояндовим деревом у горщику, упоравшись зі спокусою заховати носа в комірець. Вуйко Фелікс, котрий керував «Білою трояндою», полюбляв казати, що його дівчатка такі ж солоденькі, як і квіти. Але він дурив клієнтів — це був особливий сорт троянд, єдиний достатньо витривалий, щоб вижити у вологому кліматі Кеттердама, котрий не мав природного запаху. Усі квіти ароматизували штучно.

Бреккер простягнув руку до панелі за горщиком із деревом і притиснув великий палець до жолобка в стіні. Та від’їхала вбік, і хлопець рушив нагору гвинтовими сходами, котрими користувався лише персонал.

Кімната Ніни розташовувалася на третьому поверсі. Двері до спальні поруч були відчинені, і всередині не було нікого, тож Каз прослизнув до неї, підійшов до натюрморта, що висів на стіні, і притиснув обличчя поруч із ним. Кожен бордель мав такі оглядові вічка. З одного боку, це допомагало переконатися, що співробітники працювали чесно й були в безпеці, а з іншого, — пропонувало додаткову можливість для тих, хто любив спостерігати, як задоволення отримують інші. Каз бачив достатньо мешканців нетрів, котрі шукали задоволення в темних кутках і провулках, і не розумів, що тут може бути привабливого. До того ж він знав, що будь-хто, хто зазирне саме в це вічко, сподіваючись збудитися, буде глибоко розчарований.

За столом, укритим сукном кольору слонової кістки, сидів маленький лисий чоловічок. Його руки були акуратно складені біля срібної таці, але не торкалися її. Ніна Зенік стояла збоку від нього, закутана в шовкову червону кефту, котра вказувала на її статус Серцетлумачниці Гриші, і притискала одну руку до чоловікового чола, а другу — до його шиї. Вона була високою й мала статуру, як у носової фігури корабля, вирізьбленої вправними руками. У кімнаті було тихо, наче люди біля стола перетворилися на льодові фігури. Тут навіть не було ліжка, лише вузька канапа, де Ніна скручувалася щоночі.

Коли Каз запитав її чому, вона просто відповіла:

— Не хочу, щоб хтось щось вигадував.

— Людям не потрібне ліжко, щоб вигадувати, Ніно.

Дівчина змахнула віями.

— Що ти знаєш про це, Казе? Зніми рукавички, і ми подивимося, що спаде мені на думку.

Каз холодно дивився на неї, аж поки Ніна не відвела очей. Він не збирався фліртувати з Ніною Зенік і випадково дізнався, що вона теж не мала до нього особливого інтересу. Дівчина просто фліртувала з усіма поспіль. Якось він навіть бачив, як вона пускала бісиків парі черевиків, котрі побачила у вітрині.

Зараз Ніна й лисий сиділи мовчки, а час спливав, і, коли годинник забив нову годину, чоловік підвівся й поцілував дівчині руку.

— Іди, — відповіла вона урочистим голосом. — Мир тобі.

Лисий зі сльозами на очах знову поцілував їй руку.

— Дякую.

Щойно клієнт вийшов до коридору, Каз покинув спальню й постукав у Нінині двері.

Вона обережно відчинила їх, але ланцюжка не зняла.

— А, — сказала дівчина, побачивши Бреккера, — ти.

Ніна не здавалася надто щасливою від його візиту. І не дивно. Каз Бреккер біля твоїх дверей рідко знаменував щось добре. Вона зняла ланцюжок і дозволила хлопцеві увійти до кімнати, а сама тим часом скинула червону кефту й залишилася в шматочку атласної тканини, такої тоненької, що навряд чи її можна було вважати одягом.

— Святі, я ненавиджу цю річ, — сказала, відкидаючи вбік кефту й дістаючи з комода поношений халат.

— Що з нею не так? — поцікавився Каз.

— Вона недобре пошита. І кусається.

Кефта була виготовлена в Керчі, а не в Равці й була не справжньою формою, а костюмом. Каз знав, що Ніна ніколи не вдягне її на вулицю, — занадто ризиковано для Гриші. Вона була членом банди Покидьків, і це означало, що той, хто заподіє їй щось, дістане відплату від ватаги, але це вже мало непокоїтиме Ніну, якщо вона опиниться на кораблі, що везтиме рабів бозна-куди.

Ніна впала на стілець, скинула прикрашені коштовними камінцями капці й зарилася пальцями ніг у пухнастий білий килим.

— О-о-о-о, — протягла дівчина задоволено, — так значно краще.

Вона запхала одне тістечко з таці собі до рота й пробурмотіла:

— Чого ти хочеш, Казе?

— У тебе крихти на грудях.

— Байдуже, — відповіла, кусаючи тістечко. — Я дуже голодна.

Каз похитав головою, дивуючись, як швидко Ніна перейняла манери жриць Гриші. Мабуть, вона сумувала за виходами на справжню сцену. — Це був Ван Акстер? Крамар? — запитав Каз.

— Так.

— Його дружина померла минулого місяця, і відтоді Ван Акстерів