Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Я гадав, ми намагаємося допомогти одне одному, — сказав я.

— А я вважала, що ми шукаємо мою сестру.

— Це може зачекати ще хвилинку, якщо ти маєш якусь важливу інформацію про Рінальдо.

— Просто мене зацікавило, де він може бути зараз.

Я відвернувся і пішов до шафки, де зберігалися мої мистецькі штучки. Витягнувши потрібне, переніс його на столик, де зазвичай малюю. Наближаючись до нього, сказав:

— Гадки не маю, де він зараз.

Відтак поклав на столик аркуш картону, всівся за нього й заплющив очі, викликаючи в уяві образ Корал, перш ніж узятися малювати її. І знову запитував себе, чи не було б достатньо спогаду, який маю, звісно, якщо за допомогою магії певним чином посилити його, для успішного контакту. Але зараз бракувало часу на експерименти. Я розплющив очі й почав малювати. Застосовував техніку, якої навчився у Дворах — вона відрізняється від тієї, якою користуються в Амбері, але загалом має багато спільного з нею. Я вмів створювати Козирі в обох техніках, проте мені було зручніше малювати так, як навчився спершу.

Найда підійшла до мене, стала поруч, спостерігаючи за моєю роботою, навіть не запитавши, чи не заважає мені. До речі, вона не заважала.

— Коли ти бачив його востаннє? — поцікавилася.

— Кого?

— Люка.

— Сьогодні увечері, — відповів я.

— Де?

— Він був тут раніше.

— А зараз Люк тут?

— Ні.

— Де ти бачив його востаннє?

— В Арденському лісі. А що?

— Дивне місце, щоб розпрощатися. Тобі не здається?

Я саме працював над бровами Корал.

— Ми й розпрощалися за дивних обставин, — відповів я.

Ще трохи прокреслити брови, ще попрацювати з волоссям...

— Дивних? Яких саме? — спитала Найда.

Додати трохи кольору щокам...

— Забудь про це, — відповів я.

— Гаразд, — сказала вона. — Можливо, це й не конче важливо.

Спіймати мене на гачок у неї не вийшло, бо я раптово щось відчув. Так траплялось інколи і раніше: я настільки сконцентрувався на Козирі, додаючи останні штрихи, що цього виявилося достатньо, аби дотягнутися крізь Козир і...

— Корал! — покликав я, коли легкий порух пробіг її обличчям, а перспектива ледь помітно змінилася.

— Мерліне? — відгукнулася вона. — Я... у мене проблеми.

Дивно, але за нею не було тла. Взагалі. Лише чорнота. Я відчув на своєму плечі руку Найди.

— Як ти? Ціла? — запитав у Корал.

— Так... Тут темно, — проказала вона. — Дуже темно.

Ну, звісно. Адже в темряві неможливо мандрувати Тінню. І Козир треба бачити, аби ним скористатися.

— Ти в тому місці, куди тебе відправив Лабіринт? — уточнив я.

— Ні.

Я простягнув руку вперед, і Корал потяглася до неї.

— Вони... — почала.

Гострий, сліпучий спалах — і контакт розірвався. Я відчув, як закам’яніла Найда у мене за спиною.

— Що трапилося? — запитала вона.

— Не знаю. Хтось нас раптом заблокував. Не можу сказати, які сили це вчинили.

— І що ти збираєшся робити?

— Спробую ще, трохи пізніше. Якщо спрацювала протидія, то просто зараз опір, імовірно, буде дуже високий; пізніше він може трохи послабитися. Принаймні Корал сказала, що вона ціла.

Я витягнув колоду, яку зазвичай ношу із собою, перетасував, знайшов Козир Люка. Чому б не подивитися, як там йому ведеться? Поглянувши на карту, Найда посміхнулася.

— Я гадала, минуло небагато часу з моменту, коли ви розсталися, — сказала.

— Часу могло минути небагато, а подій відбутися чимало.

— Я певна, що так і є.

— Гадаєш, ти знаєш щось про те, що з ним наразі? — перепитав я.

— Так.

Я підніс Козир на рівень очей.

— І що ж із ним? — запитав.

— Можу побитись об заклад, що ти до нього через Козир не дістанешся.

— Побачимо.

Сконцентрувавшись, я й викликав його. Потім іще раз. І ще. За хвилину чи дві змахнув піт з лоба.

— Звідки ти знала? — наполегливо запитав.

— Люк блокує тебе. Я б теж так зробила... зважаючи на обставини.

— На які обставини?

Вона обдарувала мене глузливою посмішкою, підійшла до стільця й усілася.

— Тепер у мене знову є щось, аби торгуватися з тобою, — промовила.

— Знову?

Я уважно подивився на неї. Щось дзвякнуло у мене в голові, й усе стало на свої місця.

— Ти звикла називати його Люк, а не Рінальдо, — сказав я.

— Так, звикла.

— А я все гадав, коли ти з’явишся знову.

Посмішка продовжував грати на її обличчі.

— Я змарнував заклинання, що виганяє духів, — зауважив я. — Але гріх було б скаржитися. Можливо, воно врятувало мені життя. Мабуть, ти вважаєш, що цим я, певним чином, завдячую тобі?

— Я не проти, можеш так думати.

— Зараз я знову запитаю тебе, чого тобі треба, але, якщо ти скажеш, що прагнеш мені допомогти або захистити мене, то перетворю тебе на вішалку.

Найда розсміялася.

— Гадаю, наразі ти не в тому становищі, аби відмовлятися від будь-якої допомоги, — сказала.

— Усе залежить від того, що маєш на увазі, коли кажеш «допомога».

— Якщо ти розповіси мені, що надумав, я скажу, чи зможу тобі допомогти.

— Згода. Однак поки розповідатиму, переодягатимуся. Мені не хотілося б у такому наряді атакувати фортецю. А тобі запропонувати щось тепліше за твій костюмчик?

— Мені нормально. Почни з Лісового будинку, будь ласка.

— Добре... — я почав переповідати їй усе ладом, водночас відповідним чином одягаючись. Тепер уже не бачив у ній гарненьку леді, лише незрозумілу істоту в людській подобі. Найда сиділа й слухала, дивлячись у стіну, а може, крізь неї, склавши пальці рук дашком. Я закінчив розповідати, а вона все сиділа й дивилася перед собою. Підійшовши до столика, я взяв Козир із Корал, який щойно зробив, і спробував викликати її знову, але пробитися до неї не зміг. Спробував і Козир Люка, проте також безрезультатно.

Коли збирався повернути Козир Люка в колоду, вирівняти її та засунути у футляр, краєм ока помітив карту, що лежала під нею, і в моїй голові блискавично промайнув ланцюжок спогадів та гіпотез. Я витягнув цю карту й сфокусував на ній увагу. Контакт відбувся...

— Так, Мерліне? — за мить чи дві озвався Мандор. Він сидів біля низенького столика на терасі, а за спиною