Джек на Сході - Андрій Олегович Бєлянін

Першою втратила свідомість Мейхані. Песик зручніше перекинув через плече сумку з перепічками і флягу з залишками води, потім став на задні лапи і, тримаючи в передніх знесилену дівчину, поплентався за Божевільним Королем. Сонце палило немилосердно, пісок здавався розпеченою лавою, спека заважала дихати, гаряче повітря обпікало легені. Від падіння Джека утримувала лише залізна воля. Він знав, що повинен врятувати свою наречену, і не було сили, яка змусила б його повернути назад. Він ішов, не випускаючи меча з рук, падав, піднімався і знову йшов уперед. Божевільний Король не пам’ятав того моменту, коли отримав сонячний удар. Сем тільки покірно зітхнув, коли його друг повалився на пісок і не встав.

— Ну звичайно… все знову на мене. І хоча б слово подяки! Ні, всі падають, корчать з себе аристократів, непритомніють, а я тягни? Так, шановне панство, дуже невигідно бути болонкою такого розміру. У нас добре серце, й усі цим користуються. Як же ж мені взяти їх обох одразу?

Пометикувавши трохи, учень чародія знову опустився на чотири лапи, перекинув на спину бідолашну Мейхані, а Джека поніс у зубах, тримаючи за поясний ремінь. Бурчати, не розтискаючи зубів, дуже складно, але й мовчати Вілкінс не міг, тому він старанно бухтів по думки: «Лагун, старий хрич, знайшов собі дружка з перелітним килимцем і вештається невідомо де. На нас тут нападають товстелезні хробаки з двома головами, і якби не мій особистий героїзм… Фініта ля комедія! Джек у відключці, йому, бачте, голівку напекло, а Мейхані — та взагалі, здається, спокійнісінько собі хропе… Шелті й Гюль-Гюль об’їдаються ананасами, лопають ківі, тріскають різні авокадо і, напевно, непогано марнують час, очікуючи весілля… Всім добре! А я?! Про мене хтось подумав? Егоїсти».

Раптом його погляду відкрився гайок молодих пальм, що зеленів за барханом. Тільки б не міраж! Але, на щастя, оаза виявилася справжньою. Невеличке озерце з підземними джерелами, оточене з усіх боків фініковими пальмами, чагарником та квітами. Змучений Сем акуратно вклав друзів біля води і з розгону плюхнувся в озеро! У ту хвилину він точно знав, що таке собаче щастя!

Вибравшись на берег, він енергійно обтрусився, обдавши Джека та Мейхані водоспадом бризок. Вони заворушилися, але ще не прийшли до тями.

— Полежать у затінку — очуняють, — вирішив Вілкінс, притискаючи камінцем гілки китайської троянди так, аби рятівна тінь лягла на обличчя його друзів.

— Що ти робиш, брате?

Від несподіванки Сем навіть підстрибнув. Позаду нього стояли три шакали завбільшки з дорослого вовка.

— Хто це сказав?

— Ми, — відповіли шакали.

— Не дуріть голову бідолашній болонці, — заблагав замотаний Вілкінс. — Сподіваюся, я не настільки стомився, щоб у мене почалися галюцинації? Все, все, все… час до санаторію. Будь пильним, Семюелю, перші ознаки божевілля вже даються взнаки… Шакали — і розмовляють! Коли вони станцюють або прочитають віршик, терміново біжи до найближчої психушки — у тебе шизофренія!

— Брате, ця оаза належить нам, трьом шакалам. Люди не можуть пити воду з озера і ховатися тут від сонця. Ми дозволяємо робити це лише тваринам, — почав пояснювати один.

— Ти можеш жити тут скільки завгодно, але запам’ятай: допомагати людині заборонено! — додав другий.

— Люди мають бути покарані. Ти теж винний, бо незнання законів не звільняє від відповідальності. Тому спокутуй свою провину і швидко викинь цих двоногих за сусідній бархан! — суворо наказав третій.

Вілкінс протер очі, прочистив вуха, обдивився шакалів з усіх боків, принюхався, сходив до озера, занурив голову, повернувся до тварин, ще раз придивився, а потім уточнив:

— Отже, ви розмовляєте?

— Так. Колись ми були трьома братами-розбійниками, промишляли біля цієї оази. Але один добрий чарівник, шайтан його роздери, застав нас на місці злочину. Він перетворив нас на шакалів, залишивши нам людську мову та розум. Ми могли б повернути собі попередній вигляд, допомагаючи подорожнім, які заблукали в пустелі, знайти воду, — тихо пояснив перший.

— Але навіщо? — вишкірився другий. — Задля чого нам допомагати людям? Ми звикли до цих шкур і знаходимо багато приємного в теплій крові мандрівників, котрі зупиняються тут на ночівлю. Ми сильні, ми швидкі, ми звикли працювати в команді, а ще в нас людський розум! Чимало купців та караванників залишили тут свої кістки.

— Ти ж також зачарована людина? Приєднуйся до нас. Ти дуже схожий на болонку, але абсолютно неймовірних розмірів. З твоїми даними легко входити в довіру, ти зумієш заманити сюди багато народу. Про інше потурбуємося ми, — підморгнув третій.

— Гей, гей, хлопці… ви чого? — позадкував ошелешений песик.

— Люди заворушилися. Ми не встигнемо віднести їх за бархан. Доведеться поратися тут. Ходімо, брате, ми навчимо тебе рвати ніжне горло людини.

Шакали, задоволено повискуючи, рушили вперед. Джек ледь почав приходити до тями, а Мейхані, марно намагаючись підняти голову, не знаходила сил навіть на те, щоб розплющити очі. Шакали вишкірили криві ікла, але тієї ж миті між ними та безпорадними людьми з гарчанням встала грізна біла болонка!

— Геть! Пішли геть, блохасті тварюки! — завівся Сем, наїжачивши шерсть від люті, яка сповнювала його вщерть.

Ззовні це було схоже на велику пухнасту кулю з ніжками, насупленими бровами і аж ніяк не маленькими зубками.

— Вони ж люди, брате. Вони не такі, як ми. Ти лише спробуй, яка солодка людська кров, і вже ніколи не захочеш іншої їжі, — ласкаво почав один.

— Але ми можемо пощадити будь-кого з них на твій вибір. Чоловіка? Дівчину? Бери й неси за бархан, ми залишимо тобі твою долю. Вирішуй, — запропонував другий.

— І поквапся, бо ми голодні! Ти наш, тебе зачарували люди — помстися ж їм! Ти такий же звір, як і ми. Скинь з себе мотузки прихильності до людини, стань вільним, сам розпоряджайся своїм життям. Але бережися, якщо ти не з нами…

— Я — не з вами! — гордо гавкнув учень чародія. — Я — не звір,