Джек на Сході - Андрій Олегович Бєлянін

У ту ж мить земля стала дибки, пісок золотим стовпом здійнявся вгору і на поверхню бадьоро виринула здоровенна зміюка завтовшки з діжку. Хвіст ховався у піску, очей не було, але розкрита паща демонструвала страшенно гострі зуби у два ряди. Видовище просто жахливе! Джек і ахнути не встиг, як величезна болонка стрибнула йому на руки з істеричним вереском:

— Рятуйте, допоможіть! Я з дитинства боюся змій, вони слизькі та гидотні!

Божевільний Король зробив два непевні кроки і впав разом із Семом. Мейхані з вереском скотилася з сідла, а чудовисько зашипіло й одним махом відкусило голову коню. Благородна тварина впала, обливаючись кров’ю. Поки змія великими шматками пожирала жертву, Джек робив відчайдушну спробу відірвати від себе переляканого пса. Мейхані, підскочивши, вчепилася за хвіст Вілкінса і грізно закричала:

— Уставай і бийся, боягузе нещасний! Ти чоловік чи хто?

— Риторичне питання. Я — скромна, безневинна болонка.

Земля стала дибки вдруге, ще одна страшна голова з двома рядами зубів з’явилася з тилу і відразу напала на беззахисного верблюда. Поки мандрівники готувалися до бою, нещасну тварину було вже з’їдено. Божевільний Король насупив брови, вихопив меч і з бойовим вигуком атакував першого ворога. Мейхані верхи на Семі тікала від другого. Вони петляли, наче зайці, болонка здійснювала чудеса маневрування, і страшні зуби кожного разу клацали марно. Джека охопила шалена лють, срібна криця з такою швидкістю різала повітря, що її не було видно. Товста шкіра змії з тріском лускала під ударами, але, очевидно, життєво важливі центри знаходилися ближче до голови — чудовисько продовжувало атакувати, незважаючи на чисельні рани. Із зубів змії капала отрута і з шипінням всотувалася в пісок, залишаючи на ньому заглибини. Пухнастій болонці нарешті вдалося втекти в безпечне місце: друга змія чомусь припинила гонитву.

— Видохлася… — вирішив захеканий пес. — Не винесла такого темпу, дихалка заслабка. Тренуватися треба! Ой, Мейхані, а чого ти така зелена?

— О Аллах! Та щоб я ще хоч раз погодилася сісти на болонку, яка біжить учвал! Це все одно, що скакати на обпеченому шайтані!

Нещасна знесилено впала на пісок. Стривожений Сем почав квапливо обмахувати її хвостом.

— Вставай, вставай, малахольна. Подивися, Джек ще б’ється.

— Що? — миттєво оговталася Мейхані. — Він там сам-один проти Кусаня-Повзуна?!

— А чого втручатися? Він же псих, йому допомагати — тільки під ногами плутатися. Друга змія нас шукає, а з однією…

— Це одна змія! Одна — Кусань-Повзун, у нього дві голови! Він припинив нас переслідувати лише тому, що відчув серйозну небезпеку. Тепер він нападе на твого друга з двох боків!

— Чекай на мене тут, — посуворішав пес. — Вирий собі окоп і не висовуйся.

Божевільний Король не міг знати, що відбувається за його спиною. Відчайдушно вивернувшись, він примудрився відійти вбік з лінії удару і щосили вдарив мечем. Срібне лезо з хрускотом увійшло у череп злобної тварюки. Шипіння позаду Джек почув надто пізно… Коли він обернувся, паща, повна зубів, уже нависла над його головою, але… укусу не відбулося. На товстій шиї змії, шалено тріпаючи її, висіла пухнаста болонка. Кусань-Повзун оскаженіло шипів, бризкався отрутою, звивався, але ніяк не міг скинути з себе Сема, який намертво стиснув зуби. Божевільний Король зумів нарешті висмикнути меч з мертвої голови і кинувся на допомогу. Срібний клинок та міцні щелепи зробили свою справу.

— А… де… Лагун? — просипів учень чародія, знесилено падаючи на пісок.

— Там… спілкується… — тихо пояснив Джек, показуючи рукою на ледь помітну цятку над обрієм, і звалився поруч з другом.

Годину по тому, зібравши вцілілі пожитки і навантаживши їх на Сема, друзі вирушили в дорогу. Маленький віслючок утік на самому початку бою, його сліди вже занесло піском. Стомлені й змучені, друзі сподівалися лише на те, що старий чарівник про них все-таки загадає.

А Лагун-Навіжений з Байрам-Бабаєм випили начаклованого шербету, закусили курагою і продовжили неквапливу бесіду.

— То ви, шановний, вирішили кинути виклик могутньому ханові іфритів?

— Певною мірою це так. Ми, добродію, просто не маємо іншого виходу. Бачте, мій безпутний учень утік від мене на Схід у безглуздій надії негайно одружитися з дочкою марокканського султана. Але її викрали іфрити, одночасно з цим перетворивши мого недоумка на болонку небачених розмірів. Це я ще б пережив — нехай побігає в собачій шкурі, на нього це благотворно впливає… але негідники забрали й леді Шелті — наречену мого молодого друга. Я просто змушений втрутитися…

— О всемогутній Аллах, ця сучасна молодь вічно лізе до смерті в зуби. Замість того аби вчинити мудро, вони чинять швидко. І в результаті саме ми, старі, змушені витягати їх, наче нерозумних цуценят з калюжі, де вони намагаються вхопити місяць, — похитав головою Байрам.

— А головне, їх ані на хвилину не можна залишити без нагляду. Вілкінс весь час пхає носа куди не слід, а Джек такий благородний, що неодмінно лізе допомагати кожному, кого спіткало лихо. Думаєте, чим вони зараз займаються? Будьте певні: черговим мордобоєм!

Лише після цих слів Лагун-Навіжений зволив нарешті озирнутися. Позаду нікого не було видно. У голові старого чарівника сяйнула негарна думка про те, що, мабуть, він занадто захопився розмовами і загубив друзів. Йому стало дуже соромно.

— Шановний Байраме-Бабаю, ми повертаємо. Щось у мене неспокійно на серці.

— Як скажете, шановний. Мій килим-літак за пару годин доставить нас на старе місце. Летимо на пошуки ваших дорогоцінних супутників.

Килим зробив плавний поворот, і… на його шляху виникла величезна фігура синього іфрита.

— Зупиніться, нечестивці!

— У, нахабо, — хором обурилися дідусі. — Де тебе виховували, що за неповага до старших?!

— Хан іфритів наказав убивати будь-кого, хто лише насмілиться направити свої ступні в бік його палацу. Ви помрете, аксакали!

— Куди котиться світ? — звично забурчав Лагун, а Байрам спробував його втішити: