ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Васю! Ти?

Він обернувся.

- Борисе!

Це була зустріч двох шкільних друзів.

Обійми, ляскання по спині, «як ти?», «що ти?»… Василь Анатолійович був радий цій зустрі-чі. Адже з Борисом були й справді друзі, найкращі друзі. Разом сиділи за одною партою, разом готували домашні завдання, разом прогулювали нецікаві предмети, разом відгрібали за це, списували один в одного, брали мозковим штурмом складні завдання. Щоправда, в останньому класі Борис зробився трохи незрозумілий, зацікавився якоюсь там фантастичною літературою, захопився філософією. Це нерозуміння трохи віддалило їх один від одного, та дружба не припинилася. Після школи, як це завжди трапляється, їхні шляхи розійшлися. Василь, як і збирався, вступив до медичного, Борис - на фізфак Могилянки. Філософ знайшовся! Як був фізиком, так ним і залишився. Пішов у викладачі. Дивний! З такою головою не в школі працювати. Це все через ту кляту філософію, вона вивела його не туди. Такий розум пропав…

- Не одружився? - спитав Василь.

- Що ти! - весело відмахнувся Борис. - Ще цього щастя мені не вистачало!

- Іноді це й справді щастя, - серйозно сказав Василь.

- Якщо і щастя, то не для мене, - теж посерйознішав Борис, - мені потрібна свобода.

- То твоя холостяцька квартира там же? - спитав Василь.

- Там! - радісно кивнув Борис.

Декілька разів зустрічалися вже дорослими. Було вже не те й не так, проте досить приємно, без напруги. У хаті фізика завжди панував такий безлад, що Василеві часом аж самому кортіло взятися за віника й ганчірку.

- Приємно знати, що хоч щось у світі залишається незмінним, - посміхнувся Василь.

- Слухай, - раптом загорівся Борис, - а давай до мене! Як у давні часи, га?

- Та мені… цей… додому. Дружина хвилюватиметься…

- Дзенькнеш від мене дружині. Ну, давай! Бо така нудьга навкруги, хоч вішайся! А так посидимо, позгадуємо…

Насправді Василю страшенно хотілося додому, до втомлених, але від цього ще миліших очей Олени, до гарячої вечері на столі, до теплесенького, м’якесенького ліжечка. Але раптом він подумав: ось тобі й фізик! Той, якого ти так давно хотів привести до Янгола. Та й про цього самого Янгола вже давно кортіло з кимось побалакати, порадитися. Не з медсестрами ж балакати. Не з Оленою ж. По-перше, вона й так ревнувала його до роботи, хоч і мовчала про це, а по-друге, що б вона там зрозуміла? А тут, на тобі, Борис. Це ж подарунок долі, а не Борис.

- Ну, гаразд! - молодцювато махнув рукою Василь. - Поїхали!

Борис зрадів, і вони поїхали. Спершу простояли на зупинці з півгодини, а потім поїхали. А потім пішли, тому що поламався тролейбус. Та йти поруч із другом, колишнім, але ж другом, серед ночі, розмовляти, згадувати, сміятися, було досить легко. І ось уже магазин. Дві пляшечки «Пшеничної», будь ласка. І оті консервовані огірочки. Гей, фізику, а є у тебе в хаті щось їстівне? Знайдеться? Знаємо ми ваше «знайдеться». Будь ласка, ще ковбаси. І от цієї локшини. Ось так уже краще.

А ось і будинок.

- Ти, здається, на п’ятому?

- На другому, - виправив Борис.

- Ага! От і добре. Не вб’ємося, якщо п’яні з балкона попадаємо, - відчувши давно забутий і, виявляється, такий приємний тягар пляшок у сумці, Василь несподівано звеселів.

Приготували закуску. Посідали за стіл. Налляли. Випили. Жити стало краще. Теми для розмов раптом посипалися, неначе манна небесна. Стільки всього потрібно було обговорити. Сиділи, обговорювали. Випили ще. Лише після третьої Василь згадав, що так і не подзвонив Олені. Побіг до телефону, набрав номер.

- Пташечко, я сьогодні у Бориса. Ти ж пам’ятаєш Бориса? Мого шкільного приятеля?

- Пам’ятаю.

- Ти ж не образилася, Оленко?

- Ні-ні, що ти, я розумію.

Оце більш за все й дратувало його в ній. Оця поблажливість, цей спокійний лагідний голос, де так і вчувається втомлений докір. Ну, скажи ж ти! Ну, кричи, лайся! Поводь себе, як людина, а не приручена собака. Ох, Олено, Олено… Він попрощався, побажав солодких снів, поклав слухавку.

- Ну що? Щастя? - їдко посміхнувся Борис.

- Щастя, - буркнув Василь і раптом згадав, чому взагалі вирішив іти сьогодні до приятеля.

- Слухай, Борисе, а ти не можеш поспілкуватися з одним моїм пацієнтом?

- Навіщо це? - здивувався Борис. Налив, жестом запросив не гаяти часу.

Випили. Закусили.

- Мені здається, що ти краще його зрозумієш, - пояснив Василь, жуючи огірок.

- Що, - посміхнувся Борис, - скажений фізик?

- Гірше, - посміхнувся у відповідь Василь, - скажений Янгол.

І почав розповідати Борисові про Янгола. Від самого початку. Як той з’явився у лікарні, що робив, що говорив. Виявилося, що всі розмови з ним пам’ятає майже дослівно. Крім хіба що формул його і малюнків. Та щось приблизно пояснити все ж таки зміг. Схоже, що розповідав він дуже довго. Так як у грі в хрестики-нулики, язик уже добряче заплітався, першу пляшку було випито, а другу - помітно почато. Закінчив розповідь уже не зовсім зв’язними думками про цей досить с-складний… гик!… в-випадок.

Борис сидів, підперши щоку рукою. Аж здавалося, ніби одна половина його обличчя наїхала на іншу. З п’яним розумінням дивився на друга. Одним оком, що залишилося на тій половині, яка наїхала.

- Ну т-то що? - нарешті підвів до логічної кінцівки Василь. - Доп-поможеш?

Борис із розумним виглядом кивнув. Взяв пляшку, налив по останній чарці.

- Знаєш, Василю, - він розмовляв іще зв’язно, але повільно. Підняв указівний палець, уважно подивився на нього, тицьнув ним у товариша, - ти - молодець! Я тебе поважаю.

- І ти - молодець, - чомусь зрадів такому поворотові розмови Василь, - я тебе теж поважаю.

- Із психами не кожен зможе…