ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Ти мене кохаєш? - раптом спитав він. Так ось про що ми думали!

Вона поглянула на нього, надовго задивилася у очі: хотілося щось там знайти. Що? Незрозуміло. Просто дуже важкий він став останнім часом, просто забагато нервозності стало у їхніх стосунках. Ніби обоє знали, що залишаться одне без одного, але за щось чіплялися, кричали, гнівалися… Просто дуже багато останнім часом з’явилося різних натяків і чуток. Забагато. Тварючка, тварючка… Нарешті промовила:

- Так.

Потім вони мовчали.

Біля квартири, шукаючи ключі, довго думала, чи не збрехала. Кепські відносини з кепською істотою… Що таке кохання? Вона знала, що таке кохання для нього: розуміння, секс, спільні друзі, просто ввесь час бути поруч… Вона не розуміла, що таке кохання для неї. Не для дівчини, не для п’ятнадцятирічної рудої істоти - для неї, для людини. Кохання ґрунтується на емоціях, людське ж існування на розумі. Навіщо кохання? Може, щоб не перенапружувати мозок? Потрібна ж іноді й розрядка.

Зайшла додому. Мама поралася на кухні. Ерастович дивився телевізор. Сімейна ідилія. Якщо не зважати на один випадок у парку.

- Я вдома! - гукнула вона.

- Невже? - здивувалася мама з кухні. Ой, зараз почнеться.

Мама вийшла у коридор, грізно склала руки на грудях:

- Невже ваша величність нарешті вирішила згадати про існування такої дрібниці, як дім і матуся в ньому, яка вже місця собі не знаходить від хвилювання?!

Голос її повільно йшов угору: від звичайно-побутово-розмовного до голосно-гримаючого.

- Ма, тобі б у опері співати, - посміхнулася Інка, скидаючи кросівки.

Мама рвучко розвернулася, грюкнула за собою кухонними дверима. Двері ж невинні! Ой, мамо, мамо. Місця собі не знаходить, а… Інка потягнула носом… а котлети Ерастовичу смажить. Ну коли ви зрозумієте, що зі мною нічого не трапиться?! Що я доросла людина?! Що тварючка від мене не відстане, доки до дверей не допре?! Інка зайшла до кімнати, пронизливо глянула на вітчима. Вітчим трохи плавав перед очима. Не можна так багато пити!

- Ну як, Денисе Ерастовичу, справи на роботі? - значуще спитала вона.

Ерастович трохи зблід, але мужньо тримав оборону:

- А як, Інночко, у школі?

Ой, які ми люб’язні! «Інночко» - це щось новеньке у нашому лексиконі.

- У школі все добре. З зарубіжної зараз проходимо «Злочин і кара». Там так цікаво. - Вона хижо примружилася. - Про те, як бабусю. Сокиркою. По голівці.

Останнє слово виділила наголосом. Сказала майже по складах. Ерастович засовався у кріслі. Він розумів: Інчині прогули й цигарки мама пробачить, а от його, Ерастовича, обійми з якоюсь кралею на лавочці… Мабуть, зараз він думав, наскільки це поганий жарт природи, жіноча солідарність.

- Інночко, - обережно почав він. (Які ж ми сьогодні ласкаві!). - Слухай… а тобі, може, гроші потрібні?… На кишенькові видатки…

Вона зморщила носика.

- Від вас? - вклала в це запитання якомога більше презирства й огидливості.

Вийшла, грюкнула дверима.

Пішла до ванної, там умилася, глянула на відображення у дзеркалі. Ну? І що робити далі? Сказати, що перетвориш чиєсь життя на пекло - це одне. Перетворити його - це зовсім інше. Ну, нічого. Зараз вечір, зараз вона стомлена, та ще й добряче піддата. Зранку все стане на свої місця. Зранку все буде добре. Зранку все завжди буває добре. Ранок - це завжди свято. Коли сонячне світло вдирається до твоєї кімнати й розганяє по кутках усі тіні, всі нічні жахи, ти позбуваєшся страху. Інка всміхнулася собі у дзеркало. Всередині вже зароджувалося відчуття ранку, нового дня, який буде кращим, яскравішим, розумнішим від учорашнього.

Вона пішла на кухню - миритися з мамою. З мамою миритися було важко. Потрібно вислуховувати з півгодини: спершу - яка ж вона, Інка, невдячна, потім - усі ми жінки такі, далі - які ж ми, жінки, класні, нарешті - всі жінки відьми і, взагалі, допоможи мені помити цю каструлю. Найважчим було промовчати, не сказати: «Мамусю, це все банальщина, все це я знаю, все це я вивчила вже давно. Кому ти щось доводиш? Собі? То чому повинна слухати я? Я по самісінькі вуха переповнена цією життєвою жіночою мудрістю. Дайте ж мені мудрість не життєву!»

Та якщо витримати, одразу стаєш золотою дитиною, що допомагає мамі. І, нарешті, можна зосередитися на думках під час миття посуду… І сподіватися, що хоч тепер тебе ніхто не чіпатиме.

Одначе того вечора була чомусь лише одна думка. Як порожня бляшанка, торохтіла вона в голові, гучно відлунюючи всередині. Думка про кохану тварину. Тварючку. Істоту…

Прикраса. Всього-на-всього прикраса. Що він хотів цим сказати? Що це неважливо? Що це гарно - і все? От дурнуватий хлопчина! Сказав, замовк і втупився у стелю. Все, Василю Анатолійовичу, розмову закінчено, ви мені набридли, ви мене дістали своїми запитаннями; всім дякую - всі вільні. Його янгольська величність замовкла. А він, лікар (лікар! психіатр!), вийшов від пацієнта ні з чим. Вкотре ні з чим. Хіба що із зайвими запитаннями, що залишилися без відповіді.

Василь Анатолійович ішов додому. Повертався знову пізно, знову засидівся за роботою. Не зовсім, правда, за роботою, за роздумами про Янгола у своєму кабінеті, за чашечкою кави. Вже зараз уявляв втомлений погляд Олени, вимучену посмішку а-ля «я розумію, ти - фанатик». Йому було соромно. Він любив дружину, сумував за нею. Проте розумів, що сумує й любить лише тоді, коли виходить за ворота лікарні. А там, усередині, серед дивних людей та їхніх дивних світів навіть не згадував про її існування. І кожен день виходив звідтіля неохоче, пізно. І кожен день йому було соромно.

Василь Анатолійович дійшов до зупинки й приготувався чекати. Такої пори тролейбуси ходять рідко. Раптом хтось гукнув: