ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

і прекрасного в цьому огромі, в цій величі. Саме тоді сяйнуло перше просвітлення. Пролежавши з півночі й дивлячись на таку важку, таку порожню, холодну, близьку й водночас недосяжну безодню, Інка подорослішала. Ще не зовсім, лише трішечки, але то був величезний якісний стрибок. Виникло безліч питань: що? як? навіщо?… Вранці вона почала шукати відповіді. Взялася за шкільний підручник фізики і… пролузала його, як насіння, за декілька днів. Потім пішла уперше до Бориса Едуардовича… І пішло-поїхало. Та дивна річ: що більше вона шукала відповідей, то більше поставало нових запитань, а відповідей не мала й на старі запитання…

І от зараз. Вона на даху. Лягла на спину, задивилась у небо. Не завжди треба перти напролом як бронетранспортер. Деколи важливо отак застигнути, відпустити погляд, а купно з ним і думки туди - у чорне, сяйнисте провалля. Часом воно може дати так потрібні відповіді.

«Перед смертю своєю, сподіваюсь передчасною, подякую Богові, якого немає, за те, що створив зірки і виповнив моє життя змістом…» - згадала вона. То була цитата з одної улюбленої книжки. Так-так, не завжди Інка читала фізику й астрономію. Декотрі, часом дуже важливі відповіді, можна знайти і в художній літературі. Потрібно лише вміти шукати. Та й ця література більше викликає запитань, ніж дає відповідей.

- Няв, - раптом сказав хтось поруч. Інка зиркнула вбік. Біля неї сиділо маленьке руде кошеня. Неправда, що в темряві всі коти - сірого кольору. Це - руде, видно одразу.

- Що ти тут робиш, мале? - спитала Інка. Кошеня обережно підійшло до неї, понюхало, полоскотало вусами. Залізло на Інку і зручно вмостилося. Замурчало.

- Знаєш, котику, ти, мабуть, теж мене відволікаєш, - сказала вона, - але ти гарний. Теплий, рудий, пухнастий. Ти схожий на мого тата. Ти мені подобаєшся.

Вона почала пестити його, чухати за вушком.

- Як тебе звати, малечо?

- Мррр…

Інка посміхнулася.

- Ні, «мррр» я тебе не назву. Тобі треба вигадати щось таке… щось таке… величне!

А назвімо його Сфінксом, Інко. Ха-ха, цікава ідея.

- Сфінксе, тобі подобається, що ти Сфінкс?

Ти тут живеш, а я ось прийшла сюди подумати. Мабуть, я заважаю тобі? Ти, може, також дивишся на зорі? Що ж, ти мене теж відволік. Ми квити. Тепер давай дивитися на зорі разом. Іноді треба дивитися на них разом. А думати можна кожному про своє. Вона почухала кошеня за вушком. Гарний котик. Вона ж не винна, що її останнім часом усі відволікають. Це в неї просто така смуга в житті. А, може, це не смуга, Інко? Може, це просто таке життя? Що більше ти дорослішаєш, то більше тебе відволікають. Життя не любить, коли ним нехтують, коли ним не живуть. От і починає відволікати. Сфінкс раптом зіскочив з неї, кудись попрямував. Це ж треба, яке самостійне, подумала Інка. І одразу ж подумки вилаяла себе, бо дуже скидалася зараз на свою маму. Мабуть, так і мама завжди на неї дивиться: це ж треба, яке розумне… Не можна так ставитися ні до людей, ні до котів. Ні до кого. Вибач, Сфінксе, я більше не буду. Здається, він вибачив, бо повернувся хвилин за п’ятнадцять, тицьнувся носиком і знову замуркотів. Через це муркотіння зосереджуватися на зірках, точніше, роззосереджуватися на них, стало важко. Інка ще полежала і вирішала іти додому. Треба ж іноді й поспати. Вона встала, подивилася на кошеня:

- Ти зі мною, Сфінксе?

Вона знала, наскільки важливо, коли поважають твою думку і дають свободу дії. Сфінкс постояв декілька секунд, немов розмірковуючи, чи варто. Інка розуміла, це дуже важливе питання: чи варто промінювати свою свободу на можливість дружби. Вона сама ще розривалася між свободою й друзями. Нарешті Сфінкс вирішив, підійшов, потерся мордочкою.

- Ну, добре, - посміхнулася Інка.

Повертатися з кошеням у руках було набагато важче, ніж просто повертатися, та вона вже не могла його покинути. «Ми відповідаємо за тих, кого приручили», - писав Сент-Екзюпері. Вона не приручила кошеня, - котів неможливо приручити, та відчувала себе якщо не другом Сфінксові, то хоча б приятелем. Споглядання зірок зближує.

Вона лежала й знову роздивлялася стелю. Сфінкс, уже викупаний і трішечки за це купання ображений, муркотів поруч. Інка закрила очі. Як можна про щось думати під таке мурчання? Це ж трактор якийсь, а не кіт. Нічого. Завтра буде новий день. Новий час і простір для думок… Час змінюється, а от простір чомусь той же… ніяк не розшириться… Хоча, ні… це простір змінюється… його зміна вимірюється часом… не зміна… швидкість його зміни…

Інка не помітила, як заснула.

Янгол (4)

Янгол дивився на зорі крізь вікно й думав про те, як незручно дивитися на них крізь шибку. У двері тихесенько пошкрябалися. Прошепотіли:

- Янголе.

- Заходь, - відповів він. Це була Мила, маленька шизофренічка з другого поверху. Мила ніколи не ходила сама. Біля неї постійно товклося ще п’ятеро напівматеріальних істот. І тепер, зайшовши разом з нею, вони посідали в його палаті. Милка підійшла, теж глянула у вікно.

- Любиш зірки?

- Іноді вони бувають… н-ну… доволі симпатичними.

- Кажуть, у них щось є… - вона перевела погляд на нього. - Ти в них щось бачиш?

- А ти?

Вона трохи нервово знизала плечима. Це означало, що ні.

- У тебе вікно відчиняється?

- Лише кватирка.

- Можна палити?

Янгол ствердно кивнув. У Мили був талант знаходити цигарки. Вона й так подобалася йому, а з цим своїм талантом - ще більше. Цигарками вона ділилася охоче. А що робити янголові у психлікарні, як не палити? Він попрямував до свого ліжка, сів на краєчок, тому що на ліжку вже розлігся один із Милчиних друзів - носатий чарівник у червонім балахоні.

Мила закурила. Вона була ще юна, та