Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Анна усміхнулася, і я почувся дріб’язковим, незначним порівняно з нею.
— Гора Істини, — сказала вона. — Ходімо з нами!
Я похитав головою і пішов своєю дорогою.
Впродовж кількох місяців я думав про них обох і ще — заздрив їм. Вони підіймалися, а я був затиснутий — не горами, які любив, а тяжкими справами. Не раз мені хотілося набратися сміливості та відсунути свою роботу, покинути цивілізований світ із його сумнівними принадами й піти шукати істини разом із двома моїми друзями. Але мене стримували умовності, відчуття, що я робив успішну кар’єру і нерозумно було б її обривати. Моє життя усталилося. Пізно було щось міняти.
У вересні я повернувся до Англії й здивувався, що в купі листів, яка мене чекала, не було нічого від Віктора. Він обіцяв написати й розповісти мені про все, що вони бачили й робили. У них не було телефону, тож не можна було з ними зв’язатися, а я занотував собі написати Вікторові, тільки-но розберу свою ділову пошту.
Через кілька днів, вийшовши зі свого клубу, я зіткнувся з одним чоловіком, нашим спільним другом, який на мить мене затримав, щоб розпитати про мою подорож, а потім, коли я вже спускався сходами, кинув через плече:
— Кажу, яка трагедія з бідним Віктором. Ти з ним побачишся?
— Про що ти? Яка трагедія? — спитав я. — Невже нещасний випадок?
— Він дуже хворий і зараз у санаторії, в Лондоні. Нервовий зрив. Ти знаєш, що його покинула дружина?
— Мій Боже, ні! — скрикнув я.
— О так. Ось причина всіх бід. Це його геть зламало. Ти ж знаєш, він був дуже їй відданий.
Я був приголомшений. Стояв і дивився на приятеля, моє обличчя застигло.
— Ти маєш на увазі, — сказав я, — що вона пішла з кимсь іншим?
— Не знаю. Думаю, так. З Віктора нічого не можна витиснути. Хай там як, він там уже кілька тижнів, із цим зривом.
Я попросив адресу санаторію й одразу ж, не зволікаючи, стрибнув у таксі й поїхав туди.
Коли я спитав, спершу мені сказали, що Віктор нікого не хоче бачити, але я витяг свою візитку і нашкрябав рядок на звороті. Напевне ж він не відмовиться побачитись зі мною? Медсестра повернулася й повела мене вгору, до кімнати на другому поверсі.
Коли вона відчинила двері, я жахнувся, побачивши змарніле обличчя, що дивилося на мене з-над крісла поряд із газовим обігрівачем; так він схуд, так змінився.
— Любий хлопче, старий, — сказав я, йдучи до нього. — Я лише п’ять хвилин тому почув, що ти тут.
Медсестра зачинила двері й залишила нас удвох.
На мій жах, очі Віктора наповнилися слізьми.
— Все гаразд, — сказав я. — Не зважай на мене. Ти ж знаєш, що я все розумію.
Здавалося, він не міг говорити. Просто сидів, згорбившись, у халаті, а по його щоках текли сльози. Ніколи ще я не почувався таким безпорадним. Він вказав на стілець, і я присунув його ближче. Чекав. Якби він не захотів розповісти мені, що трапилося, я б на нього не тиснув. Хотів лише заспокоїти його, хотів якось допомогти.
Врешті він заговорив, і я насилу пізнав його голос.
— Анна пішла, — сказав він. — Ти знаєш? Вона пішла.
Я кивнув. Поклав руку йому на коліно, наче він знову був маленьким хлопчиком, а не чоловіком за тридцять, мого віку.
— Знаю, — лагідно сказав я, — але все ще буде гаразд. Вона повернеться. Ти її напевне повернеш.
Він похитав головою. Ніколи ще я не бачив такого відчаю і такої цілковитої певності.
— О ні, — відповів він, — вона не повернеться. Я дуже добре її знаю. Вона знайшла те, чого шукала.
Жаль було дивитися, як він повністю поглинутий тим, що трапилося. Віктор, зазвичай такий сильний, такий урівноважений.
— Хто він? — спитав я. — Де вона зустрілася з тим іншим?
Віктор спантеличено глянув на мене.
— Про що ти? — сказав він. — Нікого вона не зустріла. Це геть інше. Якби так, це було б легко.
Він замовк, розводячи руки в безнадійному жесті. І раптом зламався знову, але цього разу не через слабкість, а щось страшніше — через лють, безсилий даремний гнів людини, яка бореться з чимось сильнішим від себе.
— Її забрала гора, — сказав він, — ця Богом проклята гора, Монте-Верита. Там якась секта, закритий орден, вони там замкнулися на все життя, на тій горі. Мені й уві сні не снилося, що таке можливо. Я не знав. І вона там. На цій проклятій горі. На Монте-Вериті.
Я просидів у нього в санаторії весь день і, слово за словом, він виклав мені всю історію.
Віктор сказав, що сама подорож була приємна і без ускладнень. Врешті вони дісталися запланованого місця, звідки мали дослідити околиці Монте-Верити, — і тут зіткнулися з труднощами. Край був Вікторові незнайомий, люди видавалися похмурими й недружніми, як він розповідав, зовсім не як ті, що колись так привітно нас зустрічали. Розмовляли незрозумілою говіркою-патуа і скидалися на тупуватих.
— Принаймні мене це вразило, — казав він. — Вони були дуже грубі й примітивні, наче вийшли з минулого століття. Ти ж знаєш, коли ми піднімалися разом, люди не могли настаратися, щоб допомогти нам, і ми завжди легко знаходили провідників. Ну, а тут вийшло інакше. Коли ми з Анною спробували дізнатися, як краще підійти до Монте-Верити, вони нічого нам не відповіли. Лише по-дурному дивилися і знизували плечима. Якийсь чолов’яга сказав нам, що провідників у них немає, а гора дика й недосліджена.
Віктор замовк і з тим самим відчаєм глянув на мене.
— Бачиш, — продовжив він, — отут я й зробив помилку. Я мав би зрозуміти, що наша експедиція провалилася, — у всякому разі саме сюди, — та запропонувати Анні повернутися назад і знайти щось інше, ближче до цивілізації, з послужливішими людьми і знайомішим краєм. Але ж знаєш, як це буває. У горах тебе охоплює така завзятість, що всяка перепона лише підстьобує.
— Та й сама Монте-Верита. — Він затнувся, дивлячись перед себе. Наче знову подумки оглядав її. — Ти ж знаєш, я ніколи не вмів робити ліричних описів. У наших прекрасних сходженнях я завше був практик, а ти — поет. Істинна краса, ніколи я не бачив нічого схожого на Монте-Вериту. Ми з тобою вилазили на куди вищі вершини — і куди небезпечніші. Але ця була якоюсь… найвеличнішою.
Помовчавши кілька хвилин, він вів далі.
— Я спитав Анну: «Що робимо?»
