Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Інша зміна в домі, яку я не сповна осягав у перші дні, полягала в тому, що він став порожнішим, ніж досі. Численні дрібнички та колекції меблів, успадковані від предків Віктора, схоже, зникли. Великі кімнати спустіли, а у головній залі, де ми сиділи, не було нічого, крім довгого обіднього стола і крісел перед коминком. Це видавалося дуже доречним, але дивно, що такі зміни зробила жінка. Зазвичай наречена купує нові завіси та килими, щоб внести жіночність у кавалерський дім. Я ризикнув натякнути про це Віктору.
— О, так, — сказав він, непевно оглядаючись, — ми позбулися безлічі речей. То була Аннина ідея. Знаєш, вона з природи не власниця, це їй байдуже. Ні, ми не влаштовували розпродажу чи чогось схожого. Просто все роздали.
Відведена мені гостьова кімната була тією ж, де я жив раніше, і там мало що змінилося. Я мав усі давні виго`ди — пляшки з гарячою водою, ранковий чай і печиво, що подавалися в ліжко, скринька, повна цигарок, — усе точнісінько так, як належить у дбайливої господині.
Але якось, проходячи довгим коридором до сходового майданчика, я помітив, що зазвичай зачинені двері Анниної кімнати були відкритими. Я знав, що колись то була кімната Вікторової матері, обставлена масивними меблями та з чудовим старовинним ліжком під балдахіном на чотирьох стовпцях, — відповідно до стилю будинку. Звичайна цікавість змусила мене зазирнути туди, оглянувшись через плече, коли я проходив повз двері. Кімната була порожньою, без меблів. На вікнах не було фіранок, на підлозі — килима. Прості дерев’яні дошки, на них — стіл, стілець і довгий тапчан, застелений не покривалом, а ковдрою. Вікна широко розчинені в прийдешні сутінки.
Я відвернувся і пішов униз сходами, зустрівшись із Віктором, який саме піднімався. Він мусив бачити, як я зазирав до кімнати, а мені не хотілося щось приховувати.
— Даруй, — сказав я, — але я випадково помітив, що кімната виглядає геть не так, як за твоєї матері.
— Так, — коротко відповів він, — Анна не терпить витребеньок. Ти готовий до обіду? Вона послала мене по тебе.
Ми пішли вниз, більше не розмовляючи. Хай там як, я не міг забути цієї голої порожньої спальні, порівнюючи її з вишуканою розкішшю моєї. Неприємно було відчувати: Анна мусить вважати мене кимсь таким, хто не може обійтися без виго`д і прикрас, як це — з незрозумілих причин — легко чинила вона.
Того ж вечора я придивлявся до неї, коли ми сиділи біля коминка. Віктора викликали із зали у якійсь справі, й ми з нею на кілька хвилин зосталися самі. Як завше, я відчував у її присутності спокій і мир, що зійшли на мене разом із тишею; я був оповитий ними повністю, і це так відрізнялося від усього, що я знав у своєму звичайному буденному житті; ця притишеність, походячи від неї, була, проте, наче з іншого світу.
Я хотів це сказати їй, але не міг дібрати слів. Врешті вимовив:
— Ви щось зробили з цим домом. Не можу цього збагнути.
— Не можете? — відповіла вона. — Думаю, що можете. Врешті-решт, ми обоє шукаємо того ж самого.
Не знати чому, я злякався. Притишеність досі була з нами, але сильніша, майже всевладна.
— Я й не знав, — мовив я, — що я чогось шукаю.
Мої банальні слова були кинуті на вітер й одразу ж загубилися. Досі мої очі вдивлялися у вогонь, але тепер чомусь, наче під примусом, звернулися до неї.
— Хіба? — сказала вона.
Пам’ятаю, що мене охопило відчуття глибокої тривоги. Я вперше побачив себе як когось, хто живе намарне і вкрай тривіально, подорожує сюди-туди без усякої мети та береться за нікому не потрібні справи разом з іншими такими ж даремними людьми і що все це не має жодного іншого сенсу, окрім бути ситими, вдягненими і жити в комфорті аж до смерті.
Я подумав про власний будиночок у Вестмінстері, обраний після довгих роздумів та дбайливо обставлений. Побачив свої книги, фотографії, колекцію порцеляни, а ще двох хороших слуг, які дбали про мене і завжди тримали дім чистісіньким, готовим до мого повернення. Досі й цей будиночок, і все, що в ньому було, дарували мені велику втіху. А тепер я не був певним, чи це мало бодай якесь значення.
— А що б ви запропонували? — я почув, як питаю Анну. — Я мушу продати все, що маю, і відмовитися від своєї роботи? Що тоді?
Згадуючи нашу коротку розмову, я розумів — жодне з того, що вона скаже, не виправдає мого раптового питання. Вона мала на увазі, що я чогось шукав, і замість просто відповісти їй так чи ні, я спитав, чи маю я відмовитися від усього, що в мене було. Але тоді я цього не усвідомив. Лише розумів: це мене глибоко зворушило, кілька хвилин тому я був спокійним, а тепер стурбований.
— Ваша відповідь може не збігатися з моєю, — сказала вона. — Хай там як, у своїй я досі не певна. Колись я її знатиму.
Звісно ж, подумав я про неї, вона вже має відповідь — з її красою, ясністю, розумінням. Чого вона ще може досягти, якщо тільки причина її відчуття нереалізованості не в тому, що досі вона не має дітей?
Віктор повернувся до кімнати, й мені здалося, що його присутність принесла в атмосферу надійність і тепло; було щось свійське та зручне в його старому смокінгу з вечірніми штанами.
— Підморозило, — сказав він. — Я вийшов надвір глянути. Термометр показує нижче тридцяти[7]. Але ніч прекрасна. Місяць уповні. — Він присунув своє крісло до вогню і чуло всміхнувся Анні. — Майже так само холодно, як тої ночі, котру ми провели на Сновдоні. О Небо, як же це я забув? — зі сміхом звернувся він до мене. — Я ж не сказав тобі, що Анна врешті-решт зволила піти зі мною в гори?
— Ні, — здивовано сказав я. — Я думав, що вона проти цього.
Я глянув на Анну і помітив, що її очі стали дивно порожні, безвиразні. Інстинктивно відчув, що тема заведеної Віктором розмови не була тією, яку вибрала б вона.
— Вона темна конячка, — сказав він. —
