Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Він вів далі, напівжартома-напівсерйозно, переповідаючи кожну деталь того сходження, вкрай небезпечного, бо вони вибралися надто пізньої пори року.
Видавалося, що погода, яка зранку, коли вони почали підйом, була обнадійливою, посеред дня змінилася на бурю з громом і блискавками, а там і хурделицею, тож під час спуску їх застала темрява і вони змушені були ночувати просто неба.
— Ніколи не зрозумію, — промовив Віктор, — як це я її загубив. От щойно була при мені, а за мить — вже її нема. Зізнаюся, наступні три години були тяжкі для мене — цілковита темрява, майже шторм.
Доки він розповідав, Анна не зронила й слова. Так наче була геть деінде. Нерухомо сиділа у своєму кріслі. Мені було ніяково, тривожно. Я волів би, щоб Віктор припинив цю розмову.
— Хай там як, — сказав я, щоб підігнати його, — ви успішно спустилися і нічого поганого не сталося.
— Так, — з жалем промовив він, — близько п’ятої ранку я був мокрий до нитки і геть переляканий. Анна вийшла до мене з туману — у сухому одязі, здивована моїм гнівом. Сказала, що сховалася від дощу під кам’яною брилою. Чудо, що не скрутила в’язів! Я сказав їй, що коли ми наступного разу підемо в гори, вона може бути провідником.
— Можливо, — сказав я, глянувши на Анну, — наступного разу не буде. Одного досить.
— У жодному разі! — радісно відповів Віктор. — Знаєш, ми вже зібралися піти наступного літа. Альпи, Доломіти чи Піренеї, ще не вирішено. Краще б і ти пішов з нами, ми мали б таку команду, як слід.
Я із жалем похитав головою.
— Я б охоче, якби міг, але це неможливо. У травні мушу бути в Нью-Йорку і не повернуся до вересня.
— Та ще багато часу попереду, — сказав Віктор, — до травня щось може змінитися. Ми ще про це поговоримо, що ближчий час.
Анна досі й слова не промовила, і я спитав себе, чому Віктора не дивує її мовчазність. Несподівано вона попрощалася й пішла нагору. Я не сумнівався, що ця розмова про альпінізм не була їй приємна. Мені захотілося налаяти Віктора.
— Слухай, — сказав я, — двічі подумай про ті гірські канікули. Я певен, що Анна проти.
— Проти? — здивувався Віктор. — Адже це повністю її ідея.
Я глянув на нього.
— Ти певен?
— Звісно ж певен. Кажу тобі, старий, вона не тямиться від гір. Вони для неї як фетиш. Думаю, це її валлійська кров. Я напівжартом розповів тобі про ту ніч на Сновдоні, але, між нами кажучи, я був вражений її відвагою і витривалістю. Зізнаюся, що через ту хуртовину і страх за неї я вранці був ледь живий; але вона вийшла з туману, наче дух з іншого світу. Я ніколи не бачив її такою, як тоді. Спускалася з тієї клятої гори, ніби провела ніч на Олімпі, а я тупцював за нею, мов дитина. Вона дуже прикметна людина, розумієш?
— Так, — повільно мовив я, — згоден. Анна дуже прикметна.
Незабаром ми пішли спати. Знявши одяг і надягнувши піжаму, яку для мене залишили перед вогнем, щоб нагрілася, я помітив термос із гарячим молоком на нічному столику — на випадок безсоння. Ступаючи ногами у м’яких капцях по товстому килиму, я ще раз подумав про дивну голу кімнату, де Анна спала на вузькому тапчані.
Безглуздим жестом я відкинув убік важке атласне покривало, що лежало поверх моїх ковдр, і, перш ніж лягти, широко розчинив вікна.
Хоча я й потребував відпочинку, але заснути не міг. Вогонь вигорів і ледь жеврів, до кімнати проникло холодне повітря. Я чув, як мій старий зношений дорожній годинник відцокує години ночі. О четвертій я вже не міг цього витримувати і з вдячністю згадав про термос із молоком. Перед тим як випити, я вирішив: потуратиму собі ще трохи й зачиню вікно.
Виліз із ліжка і, тремтячи, пішов через кімнату, щоб зробити це. Віктор мав рацію. Білий іній покривав землю. Місяць був уповні. Якусь мить я постояв біля зачиненого вікна, і серед дерев у тіні побачив постать, що підійшла і стала внизу, на травникý. Не ховаючись, як заброда, не крадькома, як злодій. Хай хто б це був, стояв він нерухомо, з обличчям, звернутим до Місяця.
Тоді я зрозумів, що це Анна. Вона була одягнена в халат, оперезана шнурком, її розпущене волосся падало на плечі. Безмовно стояла на замерзлому травнику, і я вражено помітив, що вона була босоніж. Я застиг і дивився, тримаючись рукою за завісу, і раптом відчув, що споглядаю щось інтимне й таємне, яке мене не стосується. Отож я зачинив вікно й повернувся до ліжка. Інстинкт підказував мені не говорити про те, що я бачив, ні Вікторові, ні самій Анні, і це сповнювало мене тривогою, майже страхом.
Наступного ранку світило сонце, ми вибралися погуляти маєтком із собаками, Анна та Віктор обоє були такі звичайні й веселі, аж я вирішив, що даремно так перейнявся попередньої ночі. Якщо Анні хочеться ходити босоніж у години світанку, то це її справа, і я поводився недобре, підглядаючи за нею. Решта мого візиту пройшла без інцидентів, ми всі троє були щасливі й задоволені, й мені дуже не хотілося покидати їх.
Через кілька місяців, перш ніж я від’їхав до Америки, ми ненадовго зустрілися. Я зайшов у «Меп Гауз» на Сент-Джеймс[8], щоб купити кілька книг для читання під час довгої подорожі через Атлантику, — в ті дні така подорож викликала певне вагання, трагедія «Титаніка» ще була свіжою в пам’яті, — та помітив Віктора й Анну, що пильно вдивлялися в карти, розкладені де тільки можна.
Ми не могли зустрітися по-справжньому. Решту дня мені було ніколи, їм теж, отож ми лише привіталися й попрощалися.
— Ти застав нас, — сказав Віктор, — за плануванням літніх канікул. Маршрут намічений. Передумай і приєднайся до нас.
— Неможливо, — відповів я. — Коли все буде добре, буду вдома у вересні. Зголошуся до вас, як тільки повернуся. Ну й що ж ви напланували?
— Це Анна вибирала, — сказав Віктор. — Думала тижнями і натрапила на місце, яке виглядає цілком недоступним. У всякому разі, ми з тобою там ніколи не лазили.
Він тицьнув у великомасштабну карту перед ним. Я побачив, що його палець вказав на точку, яку Анна вже відмітила крихітним хрестиком.
— Монте-Верита, — прочитав я.
Я підняв голову і зустрівся поглядом з очима Анни.
— Наскільки я розумію, геть незнайома
