Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Террі Гудкайнд

Вони завмерли, озираючись на Кару, намагаючись зрозуміти — чи зрозуміла вона їх? Вона мовчки дивилася на них.

Тоді один чоловік вказав на стіну і обвів рукою дугу, немов за нею, ніби вказуючи якусь подобу пагорба на відстані. Верна знову заплуталася.

Кара втупилася на обличчя на стіні. Вона перестала хмуритися, але її обличчя виражало крайню заклопотаність. Верна, як і Даріо, перебувала в повному подиві від того, що відбувається. Раптом блакитні очі Кари розширилися від раптового осяяння.

Вона, різко розвівши руки в сторони, стала відтісняти стоять поруч з нею слуг назад, у напрямку до вартуючих осторонь Верне та Даріо. Розвернувши слуг, вона м'яко, але наполегливо, підштовхувала їх у спини, відводячи подалі від турбуючої її стіни.

Опинившись у них в тилу, вона не зупинялася до тих пір, поки вони не приєдналися до інших слуг, що стоять в коридорі.

По дорозі, Кара притягнула до себе Даріо і Верну, розвернувши і їх теж, і вказала загальний напрямок руху. Німі слуги, що слідували за нею по п'ятах, виглядали одночасно зацікавленими заклопотаністю Кари, і сповненими гордості за те, що їм тільки що вдалося зробити.

Коли вони відійшли подалі і завернули за перший кут, Кара низько нахилилася до Верне.

— Розшукайте Натана, — сказала вона тоном, що не терпить заперечень.

Верна задерла брову:

— Це потрібно зробити зараз? Вночі? Чи не думаєш ти, що ми…

— Підніміть його зараз же, — повторила Кара зі смертельним спокоєм у голосі.

Її блакитні очі були повні холодного вогню. Так, вона була добра і співчутлива до слуг склепу. Але зараз вона була відповідальна за ситуацію, що створилася. І вона не мала наміру просити або сперечатися про що-небудь.

Верна не розуміла, що сталося, але вона довіряла цій жінці і знала, що не повинна сумніватися в її словах.

Кара клацнула пальцями в напрямку до вартуючого неподалік стражника. Начальник варти швидко попрямував до неї. Підійшовши на шанобливу відстань, він зупинився і завмер, готовий вислухати все, що вона скаже.

— Слухаю, Пані.

— Розшукайте генерала Трімака і супроводьте його сюди. Передайте йому, що це терміново. Передайте йому, щоб він привів варту. Більшу частину. Бойова тривога для Морд-Сіт. Вони необхідні тут теж. Виконуйте.

Замість питання, чоловік вдарив кулаком у груди себе та помчав геть виконувати наказ.

Верна схопила Морд-Сіт за руку:

— Кара, що відбувається?

— Я не зовсім впевнена.

— Ми збираємося оголосити в палаці військову тривогу, зриваємо з постів і стягаємо сюди сотні, ні, тисячі, солдатів, усіх — і генерала Трімака, і Внутрішню Гвардію, і Натана — а ти не знаєш, чому?

— Я не сказала, що я не знаю — чому. Я сказала — що не впевнена. Я думаю, що серед облич, що дивляться на нас зі стін, є обличчя, які не повинні робити цього в цьому місці.

Кара повернулась до всіх, хто бачив її.

— Я права?

Обличчя слуг освітилися схвильованими тихими посмішками. Нарешті з'явився той, хто зрозумів їх і повірив їм.

Річард виглянув з-під брезентового полотнища, коли фургон котився через зовнішні кордони табору Ордена. Кожен раз, коли порив вітру бив по фургону, брезент дуже здорово рятував від його проникнення всередину.

Насип, як якесь чудовисько, вимальовувалася поверху. З такої близької відстані він зміг побачити наскільки вже величезним він став. Схоже надії, що він в кінцевому рахунку не зможе досягти висоти палацу нагорі плато, потихеньку танули.

Після того, як Еді скористалася своїм Даром, щоб допомогти їм пробитися за межі поля Джа-Ла, перехід через решту території величезного табору Імперського Ордена пройшов відносно тихо, без особливих пригод.

Рядові солдати абсолютно не відчували жодного бажання наражатися на неприємності, пов'язані з фургоном, який супроводжувався начебто високопоставленою імператорською охороною і Сестрою. По більшій частині, люди ігнорували їх, коли вони проїжджали мимо.

Бунт, яким би масштабним він не був, перш за все, замикався на очевидцях матчу Джа-Ла.

В той час, як можливо сотні тисяч чоловіків втягнулися в бійку через результат гри і це було безмежне, жахливе кровопролиття — все ж, заворушення відбувалися лише на деякій ділянці від всієї табірної стоянки.

Зрештою, командувачі по табору терміново відправили озброєних солдатів припинити поширення безладу та взяти все під контроль.

І все ж, незважаючи на вживані зусилля, метушня встигла поширитися. Більшість з цих чоловіків замість того, щоб брати участь у боях, змушені були мерзнути, голодувати і розтрачувати своє життя на риття землі.

У них зростало обурення через те, що вони виконували роль чорноробів, замість того щоб займатися вбивствами, насильством і грабежами.

Передчуття від перспективи завоювання дійсно приваблювало їх спочатку, але тепер запланована вигода виглядала вельми обмеженою, а робота, щоб досягти її, була чималою і значною.

Схоже, що самопожертва на благо Ордена мала свої межі. І виходило, що цією межою була лише необхідність працювати.

Командування, тим не менш, діяло не просто оперативно, але й просто по-звірячому обрушувалося на осередки безладу, ламаючи опір. Багато людей, що обурювалися своїми умовами життя і були цим незадоволені, бачачи те, що ставалося з тими, хто брав участь у бійках — приглушували і применшували свій запал, щоб не приєднатися до бунту.

Кілька разів генерал Мейфферт повинен був вдатися до залякування, щоб пробити собі дорогу через групи солдатів. Якось йому довелося вибухнути в гніві і щоб підкріпити свою позицію, він убив людину, блискавично перерізавши тому горло поперек.

В інших випадках Еді спокійно вдавалася до використання своєї сили, щоб розчистити шлях через потенційні неприємності. Даючи солдатам зрозуміти, що вона одна з Сестер Джегана, Еді зводила нанівець більшість питань ще до того, як вони