Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Террі Гудкайнд

Дві жінки-служки, кожна зі свого боку, взяли Кару за руки і повели по коридору, що спускався вниз. Верна перезирнулася з Даріо. Він виразно підняв брову, роблячи їй знак, що він все бачив.

Вони вдвох пішли за групою слуг, які приняли Кару, як знайдену старшу сестру. На всьому шляху проходження групи слуги склепу простягали руки, щоб торкнутися Кари, її обтягнутих червоною шкірою рук, плечей або спини, коли вона проходила мимо.

У цих легких дотиках було невисловлене словами розуміння того болю та приниження, які їй довелося винести, і жаль, що вони недооцінювали її.

Коли вони всі спустилися нижче в наступний коридор, Верна зізналася собі, що не впевнена що знає, де вони знаходяться. Територія склепу являла собою заплутаний лабіринт, що знаходився на декількох рівнях.

На додаток до цього, частина коридорів були абсолютно однакові. У них була одна і та ж висота і ширина, а стіни були облицьовані все тим же білим мармуром з сірими прожилками.

Верна здогадувалася, що вони спускаються на самий нижній рівень. Але, втративши орієнтацію, вона перебувала в повній залежності від поводирів і не могла збагнути, де вони всі знаходяться зараз.

Позаду них, тримаючись на відстані, обережно і спокійно, наскільки це було можливо, слідували стражники Внутрішньої Гвардії.

Група слуг в білих шатах, нарешті, зупинилася в тій частині коридору, в якій не було жодних відгалужень. Далі по коридору розташовувалися нові зали і відгалужувалися нові коридори в різних напрямках, але в цій частині були тільки рівні білі стіни.

Деякі зі слуг поклали долоні на ділянку стіни з білого мармуру. Вони озирнулися на Кару, а потім, стали водити руками по поверхні.

— Тут? — Запитала Кара.

Слуги, що оточили її, як курчата курку, дружно закивали головами.

— Що в цьому місці, в цьому коридорі, здається вам незвичайним? — Запитала Кара.

Кілька людей, майже повторюючи один одного в жестах, вказали спочатку на коридор позаду себе, а потім на цю ділянку стіни.

Кара не розуміла. Верна теж була в невіданні. Даріо смикав кінчики сивого волосся. Навіть він був спантеличений дивними жестами свіх підопічних. Слуги швидко зібралися в щільну купку, на своєму тихому мовою обговорюючи проблему, що створилася між собою.

Потім вони всі обернулися до Кари. Троє з них вказали на стіну, негативно похитавши головою при цьому.

Вони уважно дивилися на Кару, спостерігаючи за її реакцією — чи зрозуміла вона їх?

— Вам не подобається, як виглядає ця стіна? — Припустила Кара.

Слуги негативно похитали головами. Кара гублячись у здогадах, обернулася до Верне та Даріо. Даріо підняв долоні вгору і знизав плечима. І Верна теж не могла дати зрозумілого пояснення.

— Я все ще не розумію, — сказала Кара, — Я знаю, ви думаєте, що з цієї стіною щось неправильно, — голови кивнули ствердно, — Але я не можу зрозуміти, що саме. Вона зітхнула. — Мені шкода. Це не ваша вина. Це моя помилка. Я так мало знаю про стіни. Ви допоможете мені в цьому?

Один чоловік відокремився від групи, взяв Кару за руку і м'яко потягнув її в напрямку до стіни. Коли вона наблизилася, він пальцями іншої руки доторкнувся до каменя. Він обернувся до Кари.

— Продовжуйте, — сказала вона, — Я слухаю.

Чоловік посміхнувся з того, що він почув, і всю свою увагу знову звернув до стіни. Він почав пальцями простежувати шлях сірої прожилки. Кара невідривно стежила очима за цим рухом, марно намагаючись хоч небудь зрозуміти при цьому. Чоловік озирнувся через плече.

Побачивши, що Кара хмурить брови, він повернувся в початок сірої лінії і знову почав вести пальцем по сірих завитках. Він робив це кілька разів, знову і знову, на тому ж самому місці, привертаючи увагу Кари до того, що він бачив сам.

— Це схоже на обличчя, — тихо і здивовано мовила Кара.

Чоловік несамовито закивав. Решта обрадувано закивали теж. Вони тихо раділи. Інша жінка простягла руку й нетерпляче провела пальцем по цих же завитках. Потім її палець перемістився на іншу плиту з прожилками, утворюючу новий завиток, і як перший чоловік, вона акцентувала увагу Кари на центрах цих завитків.

— Очі!

Кара простягла руку і, проводячи пальцем по сірих прожилкам, так як робили слуги, раптом чітко побачила обличчя, що проступило з каменю, побачила губи, очі, ніс.

Група слуг в білих шатах збуджено бурчали. Вони радісно плескали Кару по спині, щасливі тим, що допомогли їй побачити це обличчя.

Верна не могла уявити, що це може викликати таке пожвавлення.

Один з працівників відокремився від групи і швидким кроком попрямував до плями, розташованої далі по коридору. Він квапливо вказав на малюнок, складений з сірих жилок. З того місця, де знаходилася Верна, не було видно, на що саме вказує чоловік.

Але вона здогадалася, що найімовірніше, це було зображення іншого одличчя. Він помчав по коридору до іншої плямі і вказав на наступне лице, що дивилося на них з мармуру. Він побіг в наступне місце і вказав їм на наступне лице.

Верна, нарешті, все зрозуміла. Ці люди перебували тут внизу майже весь свій час. Вони вивчили індивідуальні особливості того, що на перший погляд здавалося однаковими білими плитами мармуру з сірими прожилками. Але для цих людей кожна плита була індивідуальна і неповторна.

Для слуг, які проводили тут майже все життя в прибиранні та турботі за цим місцем, ці плити були, як покажчики, як знаки. І вони розпізнавали їх усіх.

Розуміння освітило обличчя Кари. Але виглядала вона ще більш стурбованою і схвильованою.

— Покажіть мені знову, що тут є неправильним, — попросила вона тихим, але серйозним голосом.

Люди, схвильовані тим, що їм вдалося пояснити їй, кинулися назад до тої ділянки стіни, де вони показували їй перше лице. Стоячи