Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Це ж Денна.

Сім повернувся до мене.

— Денна?

Я насупився.

— Даянн. Денна. Це про неї я вам раніше розповідав. Це вона співала зі мною. Вона послуговується безліччю різних імен. Чому, я не знаю.

Вілем отетеріло подивився на мене.

— Ото твоя дівчина? — перепитав він з очевидною недовірою в голосі.

— Деохова дівчина, — лагідно виправив його Сіммон.

Скидалося на те, що він мав рацію. Гарний, м’язистий Деох розмовляв з нею зі своєю звичною невимушеністю. Денна засміялася та спокійно обняла його. Дивлячись, як вони розмовляють, я відчув, як у моїх грудях заліг важкий тягар.

Тоді Деох повернувся й тицьнув пальцем. Вона простежила за його жестом, зазирнула мені в очі й посвітлішала, всміхнувшись мені. Я абсолютно мимовільно всміхнувся їй у відповідь. Моє серце знову забилося. Я підкликав її до себе жестом. Швидко сказавши щось Деохові, вона пішла крізь натовп до нас.

Я швидко випив трохи скатену, тим часом як Сіммон повернувся до мене з майже шанобливим подивом в очах.

Досі я бачив Денну лише в дорожньому одязі. Але сьогодні вона була в темно-зеленій сукні, яка відкривала її руки та плечі. Вона засліплювала. Вона це знала. Вона всміхнулася.

Коли вона підійшла ближче, ми підвелися.

— Я сподівалася знайти тебе тут, — сказала вона.

Я злегка вклонився.

— Я сподівався, що ти мене знайдеш. Це двоє моїх найкращих друзів. Сіммон. — Сім сонячно всміхнувся й прибрав волосся з очей. — І Вілем. — Віл кивнув. — Це Даянн.

Вона легко опустилася на стілець.

— Що привело таку компанію гарних молодиків сьогодні до міста?

— Ми плануємо знищення наших ворогів, — відповів Сіммон.

— І святкуємо, — поспіхом додав я.

Вілем підняв келих для тосту.

— Спантеличення ворогові.

Ми з Сіммоном повторили за ним, але я зупинився, згадавши, що в Денни келиха немає.

— Вибач, — промовив я. — Можна замовити тобі щось випити?

— Я сподівалася, що ти замовиш мені вечерю, — заявила вона. — Але я почувалася б винною через те, що вкрала тебе в друзів.

Я гарячково замислився, як тут можна тактовно виплутатися.

— Ти вважаєш, ніби він нам тут потрібен, — сказав із серйозним обличчям Вілем. — Але ти зробила б нам ласку, якби забрала його.

Денна напружено схилилася вперед; рожевих кутиків її рота злегка торкнулася усмішка.

— Справді?

Вілем серйозно кивнув.

— Він п’є навіть більше, ніж говорить.

Вона кинула на мене насмішкуватий погляд.

— Невже так багато?

— До того ж, — безневинно докинув Сіммон, — він би дувся не один день, якби згаяв можливість побути з тобою. Якщо ти залишиш його тут, нам з нього не буде жодної користі.

У мене запалало обличчя й раптом з’явилося сильне бажання задушити Сіма. Денна мило розсміялася.

— Тоді, гадаю, мені варто його забрати. — Вона підвелася з грацією вербової лозини, що гнеться на вітрі, і простягнула мені руку. Я її взяв. — Вілеме, Сіммоне, сподіваюся побачити вас знову.

Вони помахали нам, і ми попрямували до дверей.

— Вони мені подобаються, — зізналася вона. — Вілем — камінь у глибокій воді. Сіммон — наче хлопчисько, який хлюпається в струмочку.

Почувши її зауваження, я мимоволі засміявся.

— Я не міг би сказати краще. Ти щось говорила про вечерю?

— Я збрехала, — відповіла вона зі спокійним задоволенням. — Але була б рада випивці, яку ти мені запропонував.

— Як щодо «Кранів»?

Вона наморщила носика.

— Забагато стариганів, замало дерев. Сьогодні такий вечір, коли добре бути надворі.

Я показав рукою на двері.

— Веди мене.

Вона повела. Я купався в її відбитому світлі та пильних поглядах заздрісників. Коли ми виходили з «Еоліяна», здавалося, ніби трохи приревнував навіть Деох. Але минаючи його, я помітив у його очах проблиск чогось іншого. Смутку? Жалю?

Я не став витрачати на це час. Я був із Денною.

Ми купили буханець темного хліба й пляшку авеннського полуничного вина. Тоді знайшли усамітнене місце в одному з численних громадських садів, розкиданих по всьому Імрі. На вулицях танцювало поряд з нами перше опале листя осені. Денна зняла черевики й легко затанцювала між тінями, насолоджуючись травою під ногами.

Ми зупинилися на лаві під великою розложистою вербою, а тоді покинули її та влаштувалися зручніше на землі під деревом. Хліб був щільний і темний, і ми зайняли руки, відриваючи від нього шматки. Вино було солодке й легке, а Денна, зовсім трохи надпивши з пляшки, зволожила собі вуста на годину.

У цій ночі відчувався відчай останньої теплої ночі літа. Ми говорили про все та ні про що, а я весь цей час ледве дихав через те, що вона була так близько, через те, як вона рухалася, через те, як звучав її голос, виходячи в осіннє повітря.

— Тієї миті ти дивився кудись далеко, — сказала вона. — Про що ти думав?

Я знизав плечима, щоб виграти секунду на роздуми. Я не міг сказати їй правду. Я розумів, що всі чоловіки, напевно, роблять їй компліменти, завалюють її лестощами, задушливішими за троянди. Я пішов хитрішим шляхом.

— Один із майстрів в Університеті якось сказав мені, що існують сім слів, за допомогою яких можна закохати жінку в себе. — Я з демонстративною невимушеністю знизав плечима. — Я просто думав, що то за слова.

— Це тому ти так багато розмовляєш? Сподіваєшся випадково на них натрапити?

Я відкрив рота для ущипливої відповіді. А тоді, побачивши, як бігають її очі, міцно стиснув губи й спробував перебороти ніяковий рум’янець. Вона поклала долоню мені на руку.

— Не замовкай через мене, Квоуте, — лагідно промовила вона. — Я б засумувала за звуками твого голосу.

Вона ковтнула вина.

— Хай там як, тобі не треба про це думати. Ти сказав їх мені, коли ми зустрілися вперше. Ти сказав: «Я просто думав, чому ти тут опинилася». — Вона легковажно змахнула рукою. — Відтоді я твоя.

Я блискавично згадав нашу першу зустріч у Рьонтовій валці. Я був приголомшений.

— Я не думав, що ти це запам’ятала.

Вона саме відривала шматочок темного хліба, але зупинилася й запитливо поглянула на мене.

— Що запам’ятала?

— Мене. Наше знайомство в Рьонтовій валці.

— Та ну тебе, — насмішкувато сказала вона. — Як я могла забути рудого хлопчину, який покинув мене заради Університету?

Я був надто ошелешений, щоб зауважити, що не покидав її. Аж ніяк.

— Ти жодного разу про це не казала.

— Ти теж не казав, — парирувала вона. — Може, я гадала, що ти мене забув.

— Забути тебе? Як це так?

Тут вона всміхнулася, але опустила погляд на руки.

— Якби ти дізнався, про що часом забувають чоловіки, ти б, мабуть, здивувався, — сказала вона й продовжила веселішим тоном: — Але знов-таки, можливо, це й