Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Террі Гудкайнд

Він знав кілька дуже сильних чаклунок, але ніколи не зустрічав рівної Ніккі. Те що Ніккі іноді проробляла з уявною легкістю, ставило Зедда в тупик і забирало дар мови.

Ніккі, звичайно ж, не була звичайною чарівницею. Як колишня Сестра Тьми, вона володіла Магією Збитку. До свого магічного дару Ніккі додала сили інших чарівників, коли була Сестрою Тьми, створивши щось унікальне і грандіозне — те, над чим Зедд намагався не замислюватися.

Вона до певної міри лякала Зедда. Якби Річард не показав би їй важливість її власного життя, вона б досі була віддана вченню Ордена.

Зедд не знав до якої міри він може їй довіряти, адже майже все її життя було загадкою для нього, він нічого не знав про те, що вона раніше робила і про що ніколи не говорила, враховуючи те, частиною чого вона була раніше…

Незважаючи на це, Річард довіряв їй своє життя. І Ніккі не раз доводила, що вона заслуговує такої довіри.

Не рахуючи себе і Кару, Зедд не знав когось так сильно відданого Річарду, як Ніккі. Вона б без роздумів і зайвих питань спустилася в обійми Підземного світу, щоби врятувати його.

Річард повернув цю прекрасну жінку до світла з сущого зла так само, як і Кару і інших Морд-Сіт. Хто, крім Річарда, міг би створити таке? Хто, крім Річарда, міг би навіть подумати про це? Зедду так його не вистачало.

Ніккі ступнула назад в бібліотеку і тоді Зедд побачив, що було на столі. Він бачив те, що було перед ним, але не міг сприйняти цього. Кара, стала за ним, присвиснувши. Зедд поділяв її почуття.

На масивному столі, без дорогої декоративної оболонки, стояла чорна шкатулка Одена, яка, здавалося, поглинала ранкове світло і не мала нічого спільного зі світом живих. Вдивлятися в неї було тим же, що дивитися прямо в Підземний світ — царство мертвих.

Але їх схвилювало не це, а заклинання, які були накреслені навколо шкатулки. Вони були написані кров'ю. На столі були й інші заклинання і чари, також написані кров'ю.

Зедд відразу ж впізнав деякі елементи діаграми. Він не знав нікого, здатного накреслити такі заклинання. Вони були непостійними, а тому вважалися дуже небезпечними. Будь-яке з цих заклинань могло вбити сотворюючого їх, якби було виведені неправильно.

Без перебільшення він міг сказати, що всі ці заклинання, написані на крові, були одними з найнебезпечніших з існуючих. Незважаючи на весь свій досвід, знання, навички та вміння, Зедд не зважився б правильно вивести такі заклинання.

Зедд бачив такі заклинання лише одного разу. Їх намалював Даркен Рал — батько Річарда, коли викликав магію, щоб відкрити шкатулки Одена. Відкриття всіх шкатулок коштувало йому життя.

Перетини зелених і бурштинових ліній навколо шкатулки утворювали в повітрі ще більше чар. Вони чимось нагадували світлі зелені лінії розпізнавальної (в інших випадках — контрольної) мережі, яку вони накидали на заклинання Вогняного Ланцюга в цій же кімнаті.

Але ця тривимірна структура була зовсім іншою. І її лінії світилися, ніби живі. Зедд вважав, що це неспроста. Адже магія Одена — магія самого життя.

Інші лінії, що з'єднувалися з перетинами зелених і бурштинових, були такими ж чорними, як і шкатулка. Споглядати їх — було те ж, що дивитися в душу самої смерті.

Магія Приросту, переплетена з Магією Збитку, утворювали таку магічну павутину, яку Зедд не очікував побачити ніколи в своєму житті.

Павутина із Світла і Темряви повисла в повітрі. У її центрі, як гігантський чорний павук, розташувалася шкатулка Одена. Поруч, розкрита, лежала «Книга Життя».

— Ніккі, — насилу вимовив Зедд, — що, в ім'я Творця, ти накоїла?

Підійшовши до столу, Ніккі обернулася і пильно подивилася на нього, змусивши його здригнутися.

— Я не зробила нічого в ім'я Творця. Я зробила це в ім'я Річарда Рала.

Зедд перевів погляд з жахливої шкатулки під світлими різноколірними лініями на Ніккі. Він насилу дихав.

— Ніккі, що ти наробила?

— Єдине, що було в моїх силах. Єдине, що було необхідно зробити. Те, що могла зробити тільки я.

Злиття обох сторін магії, що підтримувало шкатулку всередині світлої мережі, було непередаваним. І кошмарним. Зедд обережно підбирав слова:

— Ти думаєш, що могла би ввести шкатулку в гру?

Те, як повільно вона похитала головою, наповнило Зедда жахом. Погляд її блакитних очей прикував Зедда до місця.

— Я вже ввела її в гру.

Зедд відчув, як підлога тікає у нього з-під ніг, і він падає в бездонну темряву. На мить йому здалося, що він спить. Вся кімната закрутилася перед його поглядом. Ноги відмовлялися служити.

Кара підхопила його під руку, не даючи впасти.

— Ти що з глузду з'їхала? — Запитав він люто, коли сили повернулися до нього.

— Зедд… — Ніккі ступнула до нього, — я повинна була це зробити.

Зедд навіть не моргнув:

— Повинна була? Ти була винна?!

— Так, я була повинна так вчинити. Це єдиний шлях.

— Єдиний шлях до чого? Єдиний шлях покінчити з світом, покінчити з усім живим?

— Ні. Це наш єдиний шанс вижити. Ти ж знаєш, що відбувається. Ти знаєш, що збирається зробити Імперський Орден, і він вже близький до цього. Світ стоїть на краю прірви. У кращому випадку людство на тисячоліття зануриться у Тьму. У гіршому ніколи більше не повернеться до світла.

Ти ж знаєш, що ми наближаємося до розвилки пророцтва, за якою немає шляху назад, і все занурюється у Тьму. Натан говорив тобі про такі гілки пророцтва, які ведуть в нікуди, за якими більше нічого немає. Зараз ми стоїмо на краю безодні.

— А ти замислювалася коли-небудь над тим, що своїм вчинком ти підштовхнеш все людство, все живе до зникнення?